— Поїхали, — погодився Сергій.
Із кам’яної стіни скапувала підземна вода, карасики тицялися носиками у стінки жолоба, і надривала душу ще зовсім молодесенька Софія Ротару, яка співала одну з найкращих своїх пісень:
— Я хочу танцювати, — сказала Настася. — Можна ще раз цю пісню? — дивилася на Миколу ожинно-темними очима.
Ашот підхопився, відкрутив назад касету, потім підійшов до вхідних дверей, замкнув їх ізсередини (виявляється, у цих дверях був ще й внутрішній замок), після чого підійшов до Миколи і з якоюсь дикою урочистістю, незрозуміло навіщо, вручив йому ключ.
— Танцюйте хоч і до ранку, — сказав він.
Микола розгубився, не знав, що робити з тим ключем, якась невиразна думка майнула йому, намагався її упіймати, і враз пригадався Говік: чи не з такою урочистістю вручав йому ключ від порожнього сарайчика товариш Стаколоз?
Він узяв Настасю за руку і відчув, що вона холодна, вони відступили трохи убік і пішли в повільний танець, їхні душі теж кудись линули, линули, вони ставали крильми одного птаха, Микола пригорнув Настасю ближче, торкнувся щокою її волосся, відчув її дихання і кінчик холодного носа і ще відчув, що вона злегенька тремтить, але не від жаги, а від холоду, від якоїсь зноби, і він зрозумів, що то тільки їхні душі полинули вдалеч крильми одного птаха, а самі вони, тіла їхні, швидше нагадують отих рибок, що розгублено снують по камінному жолобу, натикаючись холодними носиками на слизькі стіни.
А ще він побачив, що оті хлопці й дівчата, які тислися в кутку за одним столом, теж пішли парами до танцю, пісня стерла з їхніх облич лакейсько-зверхні маски, були ці хлопці й дівчата притихлі, трошки погорблені і красиві, і їм пасували «банани», «батанки» й «кроси», їм личили б і «варені» джинси, якби не доводилося вимінювати їх на квіти і трави, на власні душі, якби не доводилося позичати до того ще й чужих звичок, слів, почуттів.
Тьмаво світилось присмагле Настасине плече, та смага переходила нижче у білизну, і він одвів очі, глянув їй у лице і відчув у грудях м’ятний холодок ще не усвідомленого страху, страху від того, що вона й тепер вгадує його думки, і це може їх порізнити.
Скінчилася пісня, він поцілував Настасі руку і повів її до столу, струшуючи з себе напругу, і раптом їм обом стало весело, Микола не витримав і засміявся, бо то справді було кумедне видовисько: Ашот, викидаючи вгору вказівного пальця і приплющивши очі, вигукував щось про Сальваторе Адамо — Саркіса Адамяна (?), про видатну французьку співачку Розі Армен, «ара, ти слушай, Армен, Розі Армен, шерше ля фам, еллі, цавид танем», — а Сергій, сердега, поклав свою голову на руки і спав сном праведника, спав з чистою совістю, виморений нічною зміною в автопарку, Ашотовою гостинністю і завеликою дозою нової і дещо незрозумілої для нього інформації.
— Це добре, — сказала Настася. — Нехай поспить, я вже думала, що нам доведеться вертатися пішки.
— Барі гішер, інкер Посміян[15], — розчаровано зітхнув Ашот і потер свого плескатого носа.
Хтось постукав у двері, Ашот поволеньки озирнувся, потім узяв у Миколи ключа і знехотя пішов одчиняти. Спершу ледь-ледь відхилив двері, подивився у щілину, тоді покрутив головою: «Закрито», — але там хтось умовляв, просився, щось обіцяв, і Ашот таки впустив миршавого чоловічка із собачою запопадливістю на одутлому лиці. Під пахвою він тримав якусь незвичайних розмірів книгу в коричневих палітурах.
— Нет, нет, — сказав Ашот. — Фатіт, ти і так мне должен. Я сам лублю погулят, но п’яніц не лублю.
Тоді чоловічок простягнув йому величезну книгу й, огинаючись та по-собачому заглядаючи Ашотові в очі, ждав вироку.
Ашот перегорнув цупкі сторінки, звідти випали якісь фотографії, але він навіть не глянув на них, тільки спитав у миршавого чоловічка з убивчою зневагою:
— А зачем ето мне? Ти что, іздиваєшса?
— Ну, ці викинеш, а свої покладеш, — промимрив одутлий писок і, ніби кланяючись перед Ашотом, зігнувся і підібрав на підлозі фото.
— Лучше ти пряч суда свой фізіономія, — безжально сказав Ашот, і в кутку за столиком догідливо засміялися, там уже сиділи не ті хлопці й дівчата, що танцювали під печаль «Сизокрилого птаха», а гарбузові «банани».