— Вони в тебе холодні.
— Бо я згоріла. Я попіл. А з попелу все народжується заново. Що захочеш — те і воскресне.
— Ти є, ти ось, це ти, це ти, ти…
— Несамовитий. Ти вигадав мене.
— Ні, ти є… У нас є дім, і є земля, і мова… Сьогодні ти вибілила хату, і напекла коржів, і подоїла кіз… Ти чуєш, піч і досі пахне хлібом, твої руки пахнуть молоком, і я цілую їх, цілую смагу цю й білу білизну…
— Несамовитий, мамо!
— Все правда.
— Знаю. Завтра ти сядеш у човен, і попливеш на острів, і спіймаєш рибину, яку тут іще ніхто не ловив.
— Ти не хочеш цього, а я не робитиму того, чого ти не хочеш.
— Хочу. Я це зроблю для тебе. Я попливу від сосни до острова й прикличу тобі найбільшу рибину. Ти заспокоїшся і почнеш працювати. Ти караєшся тим, що не йде робота. Я поможу тобі, вір. Ти ж мені допоміг.
— Чим?
— Не знаю. Тим, що ти такий. Я про тебе знаю усе і не знаю нічого. Та я тепер певна, що за хвилину можна прожити більше, ніж за тисячу літ. За тисячу літ без тебе. Поцілуй мене… Ще… ще… ще…
— Я тебе цілуватиму, а ти говори. Твої губи пахнуть холодною м’ятою.
— Вони і стануть м’ятою… А руки — деревами, коси — травою, груди — яблуками, а серце — ластівкою.
— Мовчи, не треба.
— Ні, ти послухай. Серце моє стане ластівкою, а коли настане зима, ця ластівка не полетить у чужі краї. Вона стане рибою. Чому риб називають німими? Хіба ти не чув, як вони, викинуті на берег, попискують по-пташиному? Тільки кров у них холодна, дуже холодна кров.
— Не лякай мене.
— Не бійся, ти не повинен нічого боятися. Дай сюди руку. Чуєш?
— Чую.
— А чому кров застигла в твоїх пучках?
— Може, тому, що заболіло серце.
— Дай я його послухаю… Справді, я чую, болить.
— Часом мені здається, що в ньому застрягла куля. Коли й не болить, то важко від того свинцю.
— Я тобі витягну кулю, я ж лікар, ти знаєш?
— Знаю. Тільки не треба.
— Чому?
— Тому що поллється кров.
— Не бійся, я вгамую її. Я зроблю тобі так, як не зробить більше ніхто. І сама я більше нікому так не зробила б. Звичайно, спершу дуже болітиме, потім не так, потім все менше і менше, а коли рана загоїться, біль утихне зовсім.
— Хіба ти маєш з собою ланцет?
— Маю. Я все маю. Ти ще не знаєш моїх рук. Тихо, чуєш? Що це? Щось зашаруділо на горищі, пробігло з кутка в куток.
— То миша.
— Хіба миша так гарцює?
— Ні, але знаєш, що вона робить? Вона знайшла там старий горіх і качає його по всьому горищі. Прокусити не може, щоб дістатися до зерняти, от і бавиться спересердя.
— Ти бачив її?
— Ні, але це й так зрозуміло.
— Ти був на горищі?
— Незручно мені туди лазити.
— Ото й не кажи, це не миша.
— А хто?
— Не скажу.
— О, давай будемо сваритися.
— Навіщо?
— Чоловік і жінка мусять сваритися.
— Для чого?
— Щоб потім любитися. Так було завжди.
— Але я не знаю як… З тобою.
— А ти кажи: щоб на тебе див прийшов, щоб тебе понесло на щокотин слід, бодай тобі…
— Тихо, не згадуй його, бо то він.
— Хто?
— На горищі.
— Домовик?
— Тс-с-с. Він поможе нам. Він з’явився, коли ти став тут жити.
— Ні, коли прийшла ти. І…
Він подивився у темряву. І здригнувся. На тому місці, де вона роздяглася, світився білий силует.
Він заплющив очі.
— Ти теж увесь холодний. І спітніло твоє чоло. Забудь усе і засни.
— Я не зможу.
— Ні, ти заснеш. Ти покладеш голову на моє плече і заснеш міцно-міцно. Ось так. Так тобі добре?
— Дуже.
— Я проведу пальцями по твоїх повіках, і ти заснеш. А я все зроблю сама, не бійся.
— Але ж це уже є сон.
— Ні, це правда. Ось ти, ось я… Який же це сон? Усе поміж нами правда. Хіба що все наше життя є сном, зі смертю ми прокидаємося в іншому світі. А потім через літа чи сторіччя прокидаємося й там. І так безконечно.
— Ні, я не хочу…
— Спи, ти мусиш міцно заснути. Я врятую тебе.
Він відчув на своїх повіках дотики. Пальці чи… губи?
Місяць-повня заплив у кімнату і повис під стелею, висвітливши його до серця. Було видніше, ніж удень, — на вибілених стінах можна розрізнити сліди трави.
— Ланцет! — холодно сказала Настася і простягла руку.
Білий силует, який тепер ледь-ледь виднів у місячному світлі, подав їй лезо кольору ртуті.
Вона взяла той холодний метал і розітнула Миколі груди на тому місці, де всередині судомно здригалася червона куля. В її осерді сивів круглий шматочок свинцю.
— Пінцет! — наказала Настася.
Вона різонула по серцю і дістала пінцетом кулю, яка мала точнісіньку форму жолудя, і поклала її на столі — цок.