Выбрать главу

— Замов йому кров, — сказала Настася.

Молитовний голос линув згори, і знизу, і зувсібіч:

Минуть хвороби, Минуть переслідування, Минуть муки, Минуть біди, Минуть смутки, Минуть сльози, Минуть образи, Минуть рани, Минуть глумління, Мине голод, Мине спрага, Мине нагота, Мине убозтво, Мине каліцтво, Мине сліпота, Мине німота, Мине кривоногота, Минуть труди, невчаси, неспокої, Мине усяке лихо[16].

Він хотів розплющити очі, хотів закричати, але цей молитовний голос тамував біль і заколисував його, вливав у тіло тепло, і ставало так добре і затишно, як давно-давно, коли він був ще пастушком і ховався від дощу під гіллясте листате дерево: дрімотно шелестів дощ, падав на ліси, на поля, на озера, усе вимокало, а тут, під деревом, було сухо і тепло, немов під зеленим дахом, тільки трошечки лячно того тисячолітнього дідка, що живе в корінняччі, він добрий, він дуже хороший, але не любить, коли з липи й верби вирізають свистики. А чим же іще потішитися бідному пастушкові в негоду?

Він прокинувся і побачив, що в кімнаті нікого немає, та він давно вже прокидався в самотині, тільки тепер кімната була біла і чиста, і самота його була також біла і чиста, із серця скотився тягар, лиш легенький-легенький щем там тремтів, але він був навіть приємним, як і ця світла самота.

Він довго лежав у ліжку, слухаючи себе, слухаючи білу тишу кімнати, вдихаючи чистоту її білих стін, і йому ввижалося, що ця чистота пахне свіжоспеченим хлібом і молоком.

Сьогодні він одв’яже Сергієвого човна («Юрюзань» проколена), попливе на острів і спробує впіймати великого коропа, а ні, то наловить линів, так уже заведено в цьому житті, що чоловік мусить убити мамонта (чи вівцю, чи кролика), мусить упіймати рибину (руками, острогою, вершею, вудкою), мусить усе це з’їсти і запити водою, щоб жити, а потім умерти і стати землею, яка народить нових мамонтів, овець, кроликів і риб. Така круговерть. Первісна і довічна. І нічого не вдієш.

Він підвівся, вийшов на ґанок і побачив на траві перлисту росу, що провіщала погожий день. Добре, все добре. Випити кави, викурити всмак першу сигарету і — на воду. Дихається легко, вранішня вільгість виповнює груди, і не так страшно підходити до столу, на якому і досі біліє стосик чистого паперу. Ще трохи — і він засяде за роботу з такою затятістю й самозабуттям, що потім його ніхто не одірве — ні риболовля, ні сунично-грибна зваба лісу, ні вечірні багаття, ні…

Що це?

На його столі ожиново світилися дві великі росини… Александритові сережки. Він не повірив очам. Узяв їх на долоню, дивився, дивився, і вони мінилися, світліли разом із днем, набирали прозоро-бузкового кольору.

Він знову глянув на стіл, але того, що думав побачити, там не було. Несамовитий, сподівався побачити… кулю. Шматочок свинцю, відлитий у формі жолудя.

Вузька дерев’яна плоскодонка ішла, як стріла, і невдовзі він уже був між островом і сосною, на межі старого русла.

Надів на гачки дві дрібні картоплини, опустив повідки у воду і, притримуючи коліньми спінінгове вудлище, поплив на очеретяний коридор під островом. Хурчала, розмотуючись, котушка. Біла жилка лягала на воду. Пиляв стару вільху деркач. Як і тоді…

Хто сказав, що нічого в цьому житті не повторюється?

На тому березі з’явилася жінка, роздяглася, лишилася в купальничку тілесного кольору, від чого здавалася зовсім голою, і підійшла до води, і вдруге ступила в ту саму річку.

І попливла.

І попливла вона легко, мов риба, без хлюпоту, сплесків, зусиль, ніби народилася у воді. Зрештою так воно і було: усе живе вийшло з води.

У грудях йому щеміла ще свіжа рана. Біль був солодким.

Усе повторюється в цьому світі.

Ось вона допливла до того місця, де він опустив повідки, і лягла на спину. Лежала незрушно і звільна, як на шовковому ложі. Милуйся нею, втішайся, люби. Як любить її ця вода, це сонце і риби.

Але зараз він полював, і його лихоманив мисливський інстинкт.

Затріскотіла котушка, він кількома стрибками опинився біля спінінга, вистромив його із землі і відчув дужі пориви. З короткими перервами котушка тріщала й тріщала, він не пригальмовував її силком і незабаром побачив, що вся вона вимотана і тепер рибина ходить уздовж по руслу, а напнута жилка, мов промінь, вказує її шлях, що замкнувся у стометровому секторі. Та ось він почав звужуватись і коротшати, пориви ослабли, рибина ще пручалася тремтливим смиком, але йшла вже до берега, ішла так легко, що йому навіть подумалося, що вона, либонь, менша за ту, першу, початкові пориви здебільша оманливі, молодша риба завжди іде в боротьбу запальніше, без заощадження сил, зі сліпою впертістю.

вернуться

16

Іван Величковський (XVII ст.).