Цього разу він уже тримав підхватець під пахвою, однією рукою стискав вудлище, а другою підмотував жилку, не знімаючи котушку з гальма, і от уже побачив, як метрів за десять від нього завирувала вода, зморена рибина виходила на поверхню, і наставала, може, найвирішальніша хвилина, яка вимагала доконечної кмітливості та уваги. Підмотуючи волосінь, він тихо пішов назустріч рибині і, коли їх розділяло метрів зо три, повів вудлищем угору і раптом побачив великий, майже людський рот з красиво вивернутими, різко окресленими жовтими губами, потім знов завирувала вода і, перекинувшись на бік, показав своє темно-золоте тіло велетенський сазан, такий великий, що Микола спершу й не усвідомив його справжніх розмірів — так могло видатися у мисливському екстазі. Та коли він обережно підвів до нього підхватець, то побачив, що сазан туди не поміститься, хіба сама голова, проте іншого побиту взяти його не було, і Микола притьма надів сітчатий ворок на чорну округлу голову, вхопив обома руками не за комель підсаки, а за обід, підняв над водою і, притискаючи до себе завмерлого, на хвилину шокованого сазана, кинувся на берег. І там, уже на острові, він ще далеченько відбіг од води, опустив рибину на траву й побачив, що це рідкісний сазан — був він не такий і довгий, може, трохи більше метра, але дуже широкий і майже круглий, вочевидь, переповнений ікрою, і важко було на око вгадати його бодай приблизну вагу — може, пудів півтора, а може, і більше…
Завтра ти сядеш у човен, і попливеш на острів, і спіймаєш рибину, яку тут іще ніхто не ловив.
А де ж Настася?
Її ніде не було. Ні на острові, ні на воді, ні на протилежному березі. Чудна. Може, десь заховалася? Він уже уявляв, як вони удвох вертатимуться човном до села, пливтимуть на цьому маленькому ковчезі немовби до свого дому, і, щоб розтягти блаженні хвилини, він не налягатиме на весла, а пустить човен за течією, і вода сама донесе їх додому.
— Настасю! — крикнув він.
Мовчок.
— Настасю-у-у!
Тільки луна. Тільки довга-довга луна озивалась до нього уже чужим сполоханим голосом.
Хвіст сазана волочився по землі, коли він ніс його до хати, а поруч вистрибувала дітвора й кричала:
— Акула! Акула!
— Каракула! — гукнув Петрусь, пишаючись тим, що це чудовисько впіймав його тато.
— Диви, яка в нього пилка на спині!
— А паща!
— Не підходь, бо вкусить, вона ще жива.
На цей шум-гам нагодився Мурмишка — саме тоді, коли Микола поклав сазана у ночви і, приховуючи хвилювання, споглядав свою здобич з незалежним виглядом тертого рибалки. Мабуть, не випадково першим серйозним свідком його тріумфу мав стати Мурмишка, чоловік, який більше за інших тямив на цьому ділі і міг оцінити Миколин успіх по щирості, хоча й не без ревнощів, тут уже який ти не є, а позаздрити мусиш, і чим дужче, тим краще, у цьому чи не найбільша втіха такого моменту.
Мурмишка глянув у ночви, і його очі зробилися точнісінько такими, як тоді, коли він показував, як дивиться короп, перш ніж набрати розгону і перестрибнути через волок.
— Пля-а-а-а… — сказав він.
— Ну як? — підсипав Микола жару.
— Пля-а-а… — Мурмишці відібрало мову.
— Ви такого ловили коли-небудь?
— Дика самка, — нарешті видавив він із себе і нервово почухав лисину.
— То ловили чи ні?
— Дика самка, — повторив Мурмишка, наче його побив родимець. Не втерпів, нагнувся, помацав живіт.
— Тут, пля, самої кашки більше трьох кіл. А всього… всього… нє, без кантера не скажу. То шо ти мене питав?
— Чи ви ловили такого коли-небудь?
— Ні, не ловив, — повагавшись, зізнався Мурмишка. — У нашому селі такого ніхто не ловив. Це я тобі точно можу сказати, бо в сіті такі коропи не йдуть.
— Скільки ж йому років? — спитав Микола, віддячуючи Мурмишці за щирість визнанням його неабиякого авторитету.
— Та скіки? Це, ма’ть, з отих, шо плавали тут ше до гесу. А гесові вже годів з тридцять. От і прикинь.
— Може, це той, що вистрибнув з вашої пазухи? — пожартував Микола, але Мурмишці це не сподобалося.
— Якби мені, пля, ноги не крутило, то я показав би, як тре ловить.
І пішов з двору на прямих ногах, як журавель. Коло хвіртки зупинився, спитав:
— То це ти його під руслом узяв? Там, де я казав?
— Там, там! Спасибі, дядьку, за науку.
— Ну-ну, — кивнув собі Мурмишка і швиденько подибав додому. Невже почне мостить «закидуху»?