Дика самка…
Заходив Мурмишка. Випитував, чи я ще брав коропа біля острова. Я сказав, що ні, не брав. Тоді він зізнався, що й сам уже не раз і не два закидав під русло, але ні гу-гу. Мертво.
На городах палають айстри. У садах капають грушки. Колись так сказав був Майстер. Він розповідав, як їхав із дому полтавським шляхом і попросив водія зупинитися. Вийшов з машини, бо побачив коло дороги бабусь, що сиділи віночком і продавали яблука, помідори, сливи… Став, каже, дивлюся і чую, як капають грушки у садках.
— Який чудовий образ! — вихопився хтось із хлопців.
Майстер якось ураз притих, засоромився і сказав:
— Не те. Все це красивості… На красивості ми мастаки. Не так треба. Не те!
Демон заперечення? Кожному кортіло розповісти Майстрові якусь цікаву сільську бувальщину, що її він міг би використати десь у своєму оповіданні. Він уважно слухав, але знав: і того, що є у ньому, не встигне написати. Так і сталося.
Часто гортаю фотоальбом Агатангела Юхимовича Кримського. Здається, я вже розрізняю помітки його власною рукою на звороті фотографій. «С. Ів. Прове. Літо 1901 р.». «Боря в Криму (в Алупцї) в юлї 1901 р.» «І» з двома крапками. Деякі імена із цього альбома я зустрічав у мовознавчій літературі, коли навчався в університеті. Очевидно, це відомі лінгвісти. Треба все перечитати про Кримського, тоді багато чого стане зрозумілим, альбом оживе.
Втім, він не мій. Куди б мені його передати? Кому? Сергій каже, що чув краєм вуха, начебто рік чи два тому обікрали місцевий краєзнавчий музей. Може, альбом звідти? Адже Кримський трохи жив у цих краях.
Я був у тому музеї і сам бачив ціпок Агатангела Юхимовича, який зберігається під склом. Але рідко хто зупиняється біля його ковіньочки. Найбільше пожвавлення викликає опудало величезного морського рака, привезене сюди хтозна-ким і звідки.
Я підійшов до директора. Він дуже нагадував мого першого музейного шефа Луку Лукича. Я спитав:
— Чи у вас часом не викрадали фотоальбом Кримського?
— Ні, — холодно відповів Лука Лукич. — У нас ніколи нічого не викрадали.
Знову плавав на острів.
Дядько сіно вже позгрібав, перевіз додому.
Тиша. Восени риба біля очерету не ловиться. Зелень поволі відмирає, тут уже не вистачає кисню, і риба йде на глибину, на ями. А линок заривається в мул.
Річка була спокійна, сонна, і тільки там, на тому місці, де я востаннє бачив Настасю, перебігала хвилька. Звісно, русло. Та я думав зовсім про інше.
При березі шурхотів очерет, той шурхіт озивався у ще незагоєному серці.
Дика самка… Чому дика? Чому ці слова так врізалися у свідомість?
Приснився сон. Я провалився у трясовину. Вона засмоктує мене з головою, нічим дихнути. Я хочу закричати — й не можу. Та раптом бачу, що то не я провалився, хтось інший. Його поглинула, всмоктала у себе безодня. І зверху на болоті зостався тільки картуз. А біля козирка — червона ружа.
Господи, чому ж я не побачив його обличчя? Бодай уві сні. Тоді б я згадав… згадав… А так тільки бачу мамині ноги у кирзяках, що місять і місять болото услід за підводою.
2
Прорвало небо, зайшли дощі.
Щось і в мені прорвало, засів за роботу. Пишеться важко і зовсім не те, що думав раніше, але це добре. Це дуже добре. О третій ночі силую себе заснути, та сну нема, тільки якесь марення. І це теж добре.
Такими короткими стали дні. Але я встигну. До грудня закінчу. Може, до того часу обізветься Настася. Де вона? Я мушу її знайти. Якби не Сергій, то я думав би, що вона щезла під водою.
У селі зберігся фундамент зруйнованої церкви. Баба Марфа каже, що спершу з неї зривали хрести. Зривав Яким Стецький за сто карбованців старими грішми і два кубометри дров. Потім Якима Стецького убило громом. У грозу він сховався від дощу під дерево, в яке ударила блискавка.
Я і сьогодні ходив біля тих руїн. Завжди чомусь тут згадую Мовсеса Хоренаці. Тоді думкою лину в V сторіччя і бачу цього ченця у його тісній келії згорбленого за камінним столом. Русява борода, блакитні очі, шкіра на виснажених руках нагадує той пергамент, на якому він виводить літери, винайдені його учителем Месропом Маштоцом. Вірменії загрожує поневолення персами, великий полководець Вардан Маміконян підіймає на боротьбу народ, а Мовсес Хоренаці у цей час пише свою безсмертну історію цього народу.
Ось до його келії заходить Вардан Маміконян, і Хоренаці благословляє його на священну битву: