— Ти йдеш на бій за свободу вітчизни і духу. Іди. Хай не притупиться твій меч, і хай справедливий господь врятує країну Вірменську.
Спарапет[17] Вардан припадає вустами до сухої руки Мовсеса Хоренаці:
— Закінчуй свою книгу, святий отче. Вірменський народ піде у майбутнє, притискаючи її до серця, і книга ця буде сильнішою за мій меч.
Я не впевнений, що Вардан Маміконян саме так сказав Мовсесові Хоренаці. І взагалі не відаю, чи просив полководець його благословення. Але вищою істиною є те, що слово Хоренаці пережило меч спарапета Вардана і стояло на сторожі народу навіть тоді, коли його блакитні очі зчорніли від горя.
Здається, я таки задушив у собі редактора, цього вічного свого ворога, що жив у мені третім оком, нашіптував перестороги й осмикував за рукав. Я вільний. Я кажу те, що відчуваю і хочу сказати. Коли щось не так — сперечайтесь зі мною, судіть мене, але не затуляйте рота. Я хочу тільки добра. Тільки добра. А ви?
З щоденником у мене, можна сказати, нічого не вийшло. Та й що мені нотувати у ньому, коли йде робота? Тепер не маю вільної хвилини. Треба напитати десь у районі друкарку, щоб їхати до Києва уже з передрукованим сценарієм. Інакше не встигну здати його в призначений термін. Три примірники відразу одвезу на студію, ні до кого не буду заходити — зареєструю у секретарки, і все, до побачення. А один примірник… тепер, мабуть, наважуся. Покажу Іванові Миколайчуку.
Сьогодні сталося таке, що я мушу зробити цей запис, щоб хоч згодом щось зрозуміти і пояснити собі.
Вийшов на подвір’я передихнути. Довго дивився на ластів’яче гніздо, що зосталося порожнє в піддашші повітки. Потім щось немов підштовхнуло мене, узяв драбину, приставив ближче до гнізда і поліз роздивитися його. Зазирнув усередину — що там? Білий аркушик паперу, складений учетверо. Розгорнув його — лист. Потемніло в очах.
Я зліз із драбини, присів на ґанку і тільки тоді зміг його прочитати.
Довго вагалася, чи казати тобі всю правду, чи, може, не слід, а потім вирішила віддатися Божій волі: знайдеш цього листа — виходить, так треба, а ні — то ні. Та я сподіваюся, що ти це прочитаєш, і не випадково ховаю свої останні слова у гніздо ластівки.
Я хочу, щоб ти знав: я люблю тебе. До крику, до смерті. Але ти не сумуй за мною. Я така, як і всі жінки, тільки раніше відчула холод підземних глибин. Я була там…
І все-таки ми прожили з тобою довге щасливе життя, яке не можна виміряти навіть тисячоліттями. У нас було все: наш дім, наша земля, наше кохання. Ми були щасливими, такими щасливими, що несправедливо вимагати від долі, аби це тривало довше.
Вибач мені за маленькі жіночі примхи. Я залишаю на твоєму столі два александрити. Ти думав, забула? Ні, хай вони побудуть з тобою доти, поки ти вертатимешся до Києва.
І ще про одне попрошу тебе. Перед тим як поїхати, опусти ці сережки у річку, на тому місці, де я лежала на хвилях. На той час ластівки уже будуть під водою, вихолоне їхня кров, і, може, котрась підпливе, побачить ці александрити і згадає про нашу любов. А ти не згадуй. Це був сон. Коли опустиш сережки на дно, так і скажи собі: це був сон. Я чистий перед усім світом. Ти обіцяєш мені це зробити?
А тепер прощавай. Кулю із твого серця я забираю собі. Назавжди. Навіки.
Ластівко… смутку мій чорно-білий… що мене підштовхнуло до твого гнізда? Я думав над цим цілісінький день. Думав уночі. Не спалося. Я лежав у темряві з розплющеними очима. І раптом побачив на тому місці, де вона роздяглася, сніп білого світла. Воно тремтіло й поволі окреслювалося в силует.
Я заплющив очі. Мене бив дрож.
Потім згадав, що мені цілий день не давало спокою… Драбина. Вона стояла обіперта на стіну повітки, коли я дивився на ластів’яче гніздо. А раніше її там не було. Раніше драбина стояла у погребі, я сам її туди опустив після того, як лазив на горище. Невже потім витяг і забув? Ні, навіщо? Не може бути. Хіба що я справді зсунувся з глузду.
Миша качала горіх по горищу… Потім усе затихло. І з’явилось це біле свічення. Уже крізь сон чув якийсь молитовний голос, що линув згори, знизу і зувсібіч.
Дерева скинули з себе листя. Дерева зустрічають холоди голими. Лише сосна в зеленій глиці.
Свинцево бубнявіють хмари. Чи міг я колись подумати, що так дожидатиму снігу? Я не люблю зими. Не люблю морозів. І от мушу їх виглядати.
Заходила Оля.
— А накурено! — замахала руками на дим. — Не кімната, а газова камера. Побачивши, що я за роботою, швидко пішла. Мені здалося, що вона хотіла щось сказати, але не сказала. Що?