Сьогодні я поставив крапку. У таких випадках здебільшого кажуть, що лишилося почуття невдоволення написаним. Але я задоволений. Принаймні зробив що міг і не кривив душею. Це — моє.
Сергій підвіз мене до редакції районної газети. Я зайшов і відчинив двері, за якими стукотіла машинка. Друкарка мені сподобалася (тут я дещо забобонний).
— Мене звуть Миколою, а вас Танею чи Наталкою? — спитав я, користуючись методом Стаха.
— Не вгадали, Олею, — сказала вона, мружачи розумні зелені очі.
— Дуже приємно. Розумієте, Олю, мені треба негайно передрукувати сторінок шістдесят тексту.
Вона взяла рукопис, подивилась на почерк і сказала.
— Негайно не зможу. Днів за п’ять.
— Дякую, серденько.
Коли поверталися до села, Сергій пригальмував перед містком і кивнув на шашличну під скелею.
— Може, зайдемо до Ашота? Відзначимо твою…
— Вдома, — сказав я.
Холодно. Я розтопив грубку. Немає тяги, і дим вертається в хату. Він теж холодний, дим. І на душі зимно.
Пора з усім прощатися. З усім, усім… Так рано вечоріє. Що тебе може зігріти? Хіба що давня-давня казка. І я розповідаю Петрусеві казки.
І все-таки я люблю передзимовий ліс, може, навіть більше, аніж літній. Люблю його їдкі тумани і прілу пахощ. І сосновий бір о цій порі мені миліший. Неначе рідний, мій.
Гарно заблукати у такому лісі. Пуститися берега тому, що перед тобою ні стежки, ні неба, ні дерева, ні куща, а тільки… її очі.
Зустрів Горобця. Привіталися. У мене до нього ні крапельки зла. Навпаки, з’явилась якась симпатія. Чи співчуття? Жаль бере, як згадаю той «розстріл». Усе тут пов’язане з нею.
Дика самка… Ніколи не розгадаю цієї таємниці.
Вона подала мені товсту теку з чотирма примірниками машинопису.
— Думаєте, це хтось надрукує? — дивилась на мене чи то розгублено, чи трохи злякано.
— А що — так погано?
— Та ні, непогано, але…
— Це ж сценарій, Олю.
— Я розумію.
— Тепер можна писати про все.
— Та можна, наш редактор теж так каже. Потім усе пограмузля хлопцям, а мені сиди передруковуй.
— Лука Лукич? — зопалу спитав я.
— Ой, ви його знаете? — знітилась Оля.
— Знаю, — сказав я і, щоб заспокоїти її, постукав зігнутим пальцем по столі.
Сьогодні, 28 листопада, пролетів перший сніжок, власне, й не сніг, а так — чи крупа, чи пороша. Окидь, яка відразу ж і танула.
Я сидів за столом, вичитував рукопис, коли в хату вбіг захеканий Петрусь. Він щось затискав у кулачку, і я подумав, що відігрів якогось жучка або знайшов жолудя.
— Диви, диви!
Петрусь розтулив долоньку, і я побачив на ній лише мокру цяточку.
— Що це? — спитав у нього.
— Сніжинка… була… Нема.
Бідний малий. Невже і він занудьгував за Києвом?
Що ж, поїдемо. Пора.
Я виконав волю Настасі.
За день до від’їзду востаннє поплив до острова.
Зупинився під руслом, між самотньою сосною і очеретяним коридором — на тому місці. Дістав дві александритові сережки. Було хмарно, і вони налилися темним ожиновим світлом. Я опустив їх у чорну осінню річку…
Потім поплив до села. Коли озирнувся, то острів оддалеки здавався зовсім голим, а безлисті дерева на ньому скидалися на білі скелети.
3
Це була його остання ніч у цій хаті — темна й німа, як підводдя зимової річки. І так, як під водою, у вухах зумрів тонесенький комариний свист; він наростав і вищав, аж поки зробився таким тонюнім, що тріснув, наче струна.
Що-кот-кот-ин-слід, — покотився горіх по горищу. Горіх, якого там не було.
Хто ти?
Докучало безсоння, і ніч страхала його: боявся не темряви, а себе. Він подовгу дивився в пітьму, дивився — немов у дзеркало, гостро відчуваючи своє єство, адже ніч облягала видиме окові, тому зіркішим ставало нутро. Дивитися в темряву — це дивитися в себе або бути сліпим.
І він дивився, і бачив червону кулю, бачив на ній невигойний рубець, що знову ятрився, — це була туга. Туга не за тим, чого немає, а за тим, що є. Тим і страшна, що без надії на вибавлення.
Це я, це я, — казав він собі.
Хто я?
Сирота?
Блудний син?
Пасинок?
Ізгой?
Чи людина, котра вже перейшла ту межу, за якою не прагнуть щастя, а шукають втечі од лиха.
Він увімкнув світло. Годинник показував чверть на третю. Микола запалив сигарету, і дим відсирілого тютюну теж здавався йому гірким і холодним, як осінній туман. Курив і дивився у вікно, до якого тислася ніч — глуха водяна глибина. Коли вогонь обпік йому губи, підійшов до грубки, відхилив затулку, кинув у попіл недопалок і раптом почув, як щось легенько стукнуло в шибку — так, ніби гілка, розгойдана вітром. Але ні вітру, ні дерева під вікном не було.