Почулося? Ні, шибка, нещільно пригнана до рами, ще й досі тихесенько бринить.
Він напружився, чекаючи, що стук повториться, проте за вікном і в кімнаті стигла камінна тиша. Мабуть, нічна пташка черкнула крилом. Такий звук можна почути, коли сидиш уночі біля небіжчика, тоді кажуть, що то вилетіла душа померлого. Знаєш, що до освітленого вікна злітається мошва, на яку полюють нічні птахи і часом зачіпають шибку крилом, однак у годину жалоби немає діла до мошви і до птахів — думаєш про безсмертя душі.
Але ж зараз біля його вікна ні вітру, ні дерева, ні комашини. Хто постукав до нього глупої ночі?
Микола зодягнувся і вийшов нй ґанок.
Нікого.
Ніч. Німота.
Він знав, що так буде.
Холод обняв його за плечі. Микола вернувся до хати, вимкнув світло і знову ліг.
То не вона, казав він собі, то навіть не пташина, спи. Але ж хтось постукав у шибку? Хто? Чия душа? Може, то лиховісний див, що з’являється у подобі птаха?
А то… світло… на тому місці, де вона роздяглася тієї ночі. Це вже сон, це домовик у білому, не лихий див, а добрий домовик, адже він мусив бути у твоєму домі. Хто ж, як не він, поставив драбину біля повітки, щоб ти заглянув у ластовине гніздо? Бачиш, які зажурені в нього очі: завтра ти поїдеш, а куди подітись йому? Він домовик, але власного дому не має, він живе тільки там, де є господар. Чуєш цей молитовний голос?
Минуть хвороби, минуть переслідування, минуть муки, минуть біди, минуть смутки, минуть сльози, минуть образи, минуть рани, минуть глумління, мине голод, мине спрага, мине нагота, мине убозтво, мине каліцтво, мине сліпота, мине німота, мине кривоногота, минуть труди, невчаси, неспокої, мине усяке лихо.
Усе мине, чоловіче, для тебе, бо ти смертний.
А що робити мені, вічному? Для мене ніщо не минає.
І туга моя вічна.
І без надії на зцілення.
4
Падав сніг. На Київ падав сніг — ще нетривкий, благесенький, боязкий, але ж сніг, білий сніг. Сіявся на Хрещатик, на золоті бані, на Байковий цвинтар, на дерева, асфальт, людей.
Сіявся на вокзал, який зовні був схожий на шолом велетенського витязя, по шию вгрузлого в землю.
Серед юрмищ і метушні вокзал упізнав знайомого чоловіка з хлопчиком і вирізнив з гамору його тихий голос:
— Здрастуй, Вокзале. Як ся маєш, як тобі цей сніжок?
— Він легкий і теплий, як лебединий пух.
— Ти не забув мене?
— Ні. Я все пам’ятаю.
— Вокзале — моє ти пристанище, берег і гавань, де в базарнім азарті сплелися жовте, зелене і голубе.
На зупинці таксі чоловік із хлопчиком стали в чергу. Малий відійшов убік, знайшов смужку незатоптаного снігу і пальчиком намалював сонце.
— Тепер снігові тепліше, — сказав він.
Чоловік усміхнувся. Він згадав, як багато років тому стояв на одній із тихих вуличок у центрі Єревана і спостерігав за маленьким хлопчиком, що крейдою малював на тротуарі сонце. Поруч зупинився старий з великою сивою головою. Він зачудовано дивився на крейдяне коло з рисочками променів, потім прошепотів:
— Найбільше диво у світі — це сонце. Найбільший художник — дитина.
То був Мартірос Сар’ян.
Микола з Петрусем сіли в машину.
— Куди? — спитав таксист.
— Спершу на Брест-Литовський, до кіностудії.
Машина покотила на Саксаганського, потім виїхала на майдан Перемоги, і Петрусь упізнав кулясту будівлю.
— Цирк! Цирк! — вигукнув він.
Цей молодий водій був меломаном — увімкнув магнітофон і мовчки слухав скандинавів, які експортували світові англомовні пісеньки про кохання і гроші. Зараз вони були в ціні, ці зворушливі, професійно зроблені пісеньки.