Радій Радутний
Ностальгія за часом, у якому ніколи не був
Рецензія на повість Т.Литовченка
"До комунізму залишилось років п'ятнадцять-двадцять"
У 1999 році, коли привид комунізму вже відкрокував своє по Європі, я таки в комунізмі побував. Добирався туди електричкою, досить близько — хвилин п'ятнадцять-двадцять. Дитячий садок подивився з зірочками на паркані. Лозунг на дев'ятиповерхівці — чи то про революцію, чи про рішення якогось там з'їзду. Вулиці — чистенькі, ні тобі папірців, ні пластикових баняків з-під кока-коли. Реклами навіть не видно!
Машини — рідко-рідко промайне якийсь "фолькс", а то більше жигулі з москвичами. Пролетарі ходять вулицями, справжні робітники, пролетарського вигляду, й із замащеними руками. Кіоск один бачив — але він так добре замаскувався в кущах, що картину не попсував.
Комунізм називався Чугуїв, й групувався навкруг Чугуївського літакоремонтного заводу. У рамках окремо взятого невеличкого провінційного місця комунізм цілком може мати людське обличчя. Й кожен може зробити вибір — тут жити, чи забиратися геть.
І знаєте, що я вам скажу? Мені там сподобалось.
До чого це я? До того, що кожен може прогулятись туди ж, в комунізм, взявши до рук книжку Т. Литовченка "До комунізму залишилось років п'ятнадцять-двадцять".
Читаєш — і ніби опиняєшся в часі, коли пережитку культу особистості вже подолано, неминущі труднощі — дрібниці, про які й говорити не варто, а до світлого майбутнього й справді залишилось років п'ятнадцять-двадцять.
Наче молодшаєш на ті самі роки.
Але щось не те. Щось муляє.
Здавалося б, для досягнення аналогічного настрою можна взяти будь-яку книжку з "шестидесятих" — й буде те саме. Бадьорі пролетарі йдуть на роботу, перевиконують норму, там же закохуються, там же лають ретрограда-начцеха, а вечорами гуляють охайним парком без пластикових келишків на кожному кроці й розмовляють про зорі.
Але ні. Не те.
"Шестидесятники" брешуть, і це відчувається. Не уявляю, щоб у когось з шестидесятників дружній пролетарський колектив вигнав з автобуса хай навіть трохи несоціального, але свого хлопця.
А в Литовченка читаєш — і віриш.
І за інерцією віриш навіть тоді, коли дійство з твердого, майже соціалістичного реалізму переходить до моторошної готичної містики.
Переповідати роман не буду, але на ключових моментах все-таки хочеться зупинитись.
Сцена повені, і багняного селю по вулиці Фрунзе — реалістична, аж хочеться зірватись й тікати.
Гола дівчина з мерехтливою свічкою — озирнутися хочеться. Ніби й справді за спиною стоїть.
А що вже сцена "могили навпаки" — коли у мертвому світі пропорційно виритій ямі тягнеться згори моторошна пухлина!..
І таких знахідок у романі — безліч.
Та хіба лише виключно літературних! Не кожному з часів самого Жюля Верна вдається поєднати літературну композицію з твердими фактами, та ще й переплести їх так, щоб і цікаво було читати, й у той самий час начебто мимохідь капнути читачеві в свідомість історичною подією.
Чи став би я цікавитись, хто був, скажімо мером Києва у шістдесят першому? Чорта з два. А от якщо спочатку показати пам'ятник, міліціонера неподалік, натякнути на те, що споруду бувало пошкоджено, і не раз — тут вже, пробачте за каламбур, мимохіть виникає питання — а чому? А воно он чому! За Куренівку...