— «Каза» йому не йшла з думки! Ха! — аж задихалася синьйора Віола, шаленіючи. І вдарила себе у груди руками з розчепіреними пальцями. — Знаю я його. У нього на думці лише він сам.
Рушничний залп пролунав так близько, аж вона закинула голову назад і заплющила очі. Старий Джорджо стиснув зуби під сивими вусами і люто закрутив очима. Кілька куль водночас поцілили в мур біля самого кутка, було чути, як знадвору посипалися шматки тиньку; долинув крик: «Он вони йдуть!» — на мить запала тривожна тиша, а тоді почулось, як стрімко віддаляється дружний тупіт ніг.
Постава старого Віоли випружилась, і на вустах старого бійця з лев’ячим обличчям заграла усмішка вдоволеної полегші. Це були не борці за справедливість, а злодії. Для того, хто належав до Безсмертної тисячі[25] Ґарібальді під час завоювання Сицилії, навіть захистити від них своє життя означало певним чином принизитись. Він був сповнений безмежної зневаги до цього бунту негідників і леперо, яким було невідоме значення слова «свобода».
Він опустив свою стару рушницю долі й, повернувши голову, глянув на кольоровий літографічний портрет Ґарібальді в чорній рамці на білій стіні, — різкий сонячний промінь перетнув його впоперек. Очі старого Джорджо, призвичаєні до цих сутінків з проблисками, роздивились рум’янець на обличчі, червону барву сорочки, обриси квадратних плечей, чорну пляму берсальєрського[26] капелюха, прикрашеного півнячим пір’ям, яке кучерявилось над тулією. Безсмертний герой! Ось яка була твоя свобода, — вона дала тобі не лише життя, а й безсмертя!
Фанатизм Віоли щодо цього єдиного у світі чоловіка ні разу не ослабав. У момент полегшення після відчуття чи не найбільшої небезпеки, якої лише зазнавала його родина в усіх своїх мандрах, він обернувся до портрета свого старого вождя, першого і єдиного, і лише потім поклав руку на плече дружині.
Діти, вкляклі на долівці, не ворушилися. Синьйора Тереза трохи розплющила очі, ніби чоловік розбудив її від дуже глибокого сну без сновидінь. Не встиг він у своїй розважливій манері промовити слово розради, як вона підскочила — дівчатка вчепились за неї з обох боків, — глибоко вдихнула і хрипко залементувала.
І ту ж мить хтось сильно загрюкав у віконницю знадвору. Раптом почулося хропіння коня, тупіт норовливих копит на вузькій утоптаній доріжці перед будинком; носак чобота знову загрюкав у віконницю — за кожним ударом брязкала острога — і схвильований голос загукав:
— Hola[27]! Hola, чи є тут хто-небудь?
Увесь ранок Ностромо здалеку стежив за «казою» Віол, навіть у гущі найгарячішої сутички біля митниці. «Якщо побачу там дим, — думав він, — вони пропали». Щойно вдалося прорвати юрбу, як він поспішив туди з невеликою ватагою робітників-італійців, а туди, власне, лежав і найкоротший шлях до міста. Схоже, що та частина орави, яку він переслідував, надумала зробити привал під будинком; його прибічники чергою пострілів з-за алоєвого живоплоту змусили негідників тікати. У прогалині, вирубаній для рейок портової залізничної гілки, верхи на своїй сріблясто-сірій кобилі з’явився Ностромо. Він закричав, вистрілив услід утікачам із револьвера і поскакав до вікна їдальні. Йому спало на думку, що ту частину будинку старий Джорджо мав би обрати під укриття.
До Віол донеслась його кваплива задихана мова:
— Hola! Vecchio[28]! О, Vecchio! З вами там усе гаразд?
— От бачиш, — буркнув жінці старий Віола. Синьйора Тереза тепер мовчала. Ностромо надворі розсміявся.
— Мені чути, що падрона жива.
— Ти добре постарався, аби я померла від страху, — проридала синьйора Тереза. Вона хотіла сказати ще щось, але голос її не слухався.
Лінда зиркнула на її лице, а старий Джорджо гукнув, ніби виправдовуючись:
— Вона трохи засмучена.
Ностромо відгукнувся знадвору у відповідь і знову розсміявся:
— Мене таким не засмутити.
До синьйори Терези повернувся голос.
— Ось що я скажу. Не маєш ти серця — і не маєш ти совісті, Джан’ Баттісто…
Вони почули, як Ностромо крутнувся на коні й від’їхав від віконниць. Люди, яких він привів, збуджено заторохтіли італійською та іспанською, підбурюючи одне одного до погоні за бунтівниками. Він виїхав наперед і крикнув:
25
26