— Відпочинемо, капатасе? — запропонував він недбалим тоном. — Попереду ще довгі години ночі.
— Ваша правда. Гадаю, лишилося ще близько милі. Дайте відпочити своїм рукам, сеньйоре, якщо ви це мали на увазі. Іншого відпочинку, це вже я обіцяю, вам не світить, відколи ви самі взяли на себе відповідальність за це срібло, від пропажі якого не збідніє жоден бідняк. Ні, сеньйоре: жодного відпочинку, поки ми не побачимо пароплав, який ітиме на північ, або поки якийсь корабель не натрапить на наші трупи, коли вони дрейфуватимуть, витягнувшись на сріблі того англійця. Або ж… ні, por Dios! Перш ніж мене знесилять спрага і голод, я зрубаю сокирою борти аж по ватерлінію. Клянусь усіма святими та бісами: я краще затоплю цей скарб у морі, ніж віддам його комусь чужому. Раз уже кабальєро неабияк натішилися, пославши мене в таку виправу, то настане час — і вони довідаються, що я — сáме той чоловік, за якого вони мене мають.
Деку лежав на футлярах зі сріблом, важко дихаючи. Усі його живі відчуття та почування, які він лише міг пригадати, здавались йому найбожевільнішим сном. Навіть його пристрасне кохання до Антонії, яке він у собі виплекав, видобувши його з глибин скептицизму, втратило реальні обриси. На мить він став здобиччю страшенно млявої, але не такої вже й неприємної байдужості.
— Певен, що вони не мали на думці, аби ви дивились на цю справу так песимістично.
— А що тоді це було? Жарт? — загарчав той, хто в платіжних відомостях контори ОПСК в Сулако значився поруч із цифрою його платні як «бригадир верфі». — Вони щó, на жарт розбудили мене, коли я спав після дводенних вуличних боїв, аби я поставив своє життя на нещасливу карту? Усі ж знають, що в картах мені не щастить.
— Так, а ще всі знають, що вам щастить із жінками, капатасе, — заспокоїв товариша Деку, мляво розтягуючи слова.
— Послухайте, сеньйоре, — вів далі Ностромо. — Я ж навіть не протестував проти цього діла. Щойно почувши, чого від мене хочуть, я зрозумів, яка це має бути безнадійна справа, і все ж вирішив довести її до кінця. Дорогá була кожна хвилина. Але спершу я мав дочекатися вас. Потім, коли ми прибули до Italia Una, старий Джорджо гукнув мені, щоб я їхав по англійського лікаря. Далі, як вам відомо, мене забажала бачити ота бідна вмируща жінка. Сеньйоре, я не мав охоти до неї захóдити. Уже відчував тягар цього клятого срібла в себе на спині й боявся, що в передчутті близької смерті вона попросить мене поїхати по священника. Отець Корбелан — безстрашний, він прибув би навіть без мови, але отець Корбелан — далеко, у безпеці, разом з бандою Ернандеса, а простолюд, який хотів би розірвати його на шматки, страшенно ненавидить усіх священників. Жоден пузатий падре не погодився б уночі вистромити голову зі своєї схованки, аби спасти якусь християнську душу, хіба що, може, під моїм захистом. Ось що було на думці в умирущої. Я вдав, ніби не вірю, що вона зібралася вмирати. Сеньйоре, я відмовився привезти священника до вмирущої жінки…
Почулось, як Деку ворухнувся.
— Відмовились, капатасе! — вигукнув він і додав іншим тоном: — А знаєте — так було навіть краще.
— Ви не вірите у священників, доне Мартіне? Я теж. Яка користь від згаяного часу? Але вона… вона в них вірить. Це мені — мов кістка в горлі. Можливо, вона вже померла, а ми тут пливемо, безпорадні, при повному штилі. Прокляття всім забобонам. Гадаю, вона померла з думкою, що я не дав їй потрапити в Рай. Це буде найвідчайдушніша виправа в моєму житті.
Деку знову заглибився у свої думки. Намагався проаналізувати відчуття, які пробудила в ньому розповідь Ностромо. Знову почувся голос капатаса:
— А зараз, доне Мартіне, берімося за весла і спробуймо розшукати Ісабели. А інакше — затопимо баркас, коли нас застане день. Не забуваймо, що пароплав з Есмеральди із солдатами на борту може надійти будь-якої хвилини. Ану, наляжмо на весла! Я знайшов тут недогарок свічки, і ми маємо ризикнути та присвітити собі, щоб визначити курс за компасом. Вітер заслабкий, щоб навіть задути свічку, — хай кара небесна впаде на цю непроглядну затоку!
Тут же спалахнув маленький вогник. Він почасти вихопив з темряви дебелі шпангоути й настил палуби у відкритій, порожній частині баркаса. Деку побачив Ностромо, який стояв при веслах. Було видно лише нижню половину його постаті, до червоного пояса: за поясом поблискував револьвер з білим руків’ям, а при лівому боці стирчала дерев’яна колодка довгого ножа. Деку присилував себе налягти на весло. Авжеж, вітер був заслабкий, щоб задути свічку, але її полум’я трохи колихалось від повільного руху важкого човна. Він був такий великий, що, докладаючи якнайбільших зусиль, вони не могли добутись на більшу швидкість, ніж одна миля на годину. Втім, цього було досить, щоб досягти Ісабел задовго до світанку. Попереду в них ще було шість годин нічної темряви, а відстань від гавані до Великої Ісабели не перевищувала двох миль. Деку пояснював цей виснажливий поспіх нетерплячістю капатаса. Часом вони переставали веслувати й напружували слух, намагаючись не проґавити наближення судна з Есмеральди. У цій абсолютній тиші рух пароплава мав би чутися здалеку. Про те, аби щось роздивитись, і мови не було. Вони й один одного не бачили. Не було видно навіть їхнього вітрила, яке все ще було підняте. Дуже часто вони перепочивали.