— Карамба! — раптом озвався Ностромо під час однієї з тих перерв, коли вони ліниво лежали, розвалившись, біля важких руків’їв весел. — Що таке, доне Мартіне? Ви чимось засмучені?
Деку запевнив його, що анітрохи нічим не засмучений. Деякий час Ностромо мовчав, а тоді пошепки поклúкав Мартіна на корму.
Там він взявся переконувати Деку, шепочучи на вухо, що на баркасі, крім них, є хтось іще. Щойно він двічі чув звук здушеного схлипування.
— Сеньйоре, — зашепотів Ностромо, здивований і нажаханий, — я певен, що на нашому баркасі хтось плаче.
Деку нічого такого не чув. Сказав, що не вірить у це. Втім, правду легко з’ясувати.
— Диво дивне, — бурмотів Ностромо. — Невже хтось заховався на борту, поки баркас був пришвартований біля верфі?
— То, кажете, це нагадувало схлипування? — перепитав Деку, також стишивши голос. — Якщо той хтось плаче, хай би хто це, то він не може бути дуже небезпечним.
Перелізши через купу коштовних футлярів посередині баркаса, вони поприсідали навпочіпки під щоглою і почали обмацувати стінки трюму під півпалубою. Просто перед собою, в найвужчій частині трюму, вони натрапили руками на тіло чоловіка — той мовчав і не ворушився, наче мертвий. І самі надто приголомшені, аби щось казати, вони взяли чоловіка за руку та комір сюртука й перетягли на корму. Тіло було обм’якле — і безживне.
Світло недогарка свічки впало на кругле обличчя з гачкуватим носом, чорними вусами та маленькими бачками. Чоловік був страшенно брудний. На голених місцях щік пробивалась масна порість бороди. Товсті губи були трохи розтулені, але очі залишалися заплющеними. Деку, на свій безмірний подив, упізнав сеньйора Гірша, торговця шкурами з Есмеральди. Ностромо теж його впізнав. І вони вп’ялись один в одного очима над тілом непроханого гостя, який лежав між ними так, що його босі ноги задерлись вище від голови, і з безглуздою впертістю вдавав, ніби спить, чи то знепритомнів, чи то вмер.
Стоячи над цією надзвичайною знахідкою, вони на мить забули про власні турботи й відчуття. А сеньйор Гірш, лежачи отак, відчував, напевно, невимовний жах. Довгий час він не наважувався подавати ознак життя, аж поки лайка Деку та, чи не більше, нетерпляча пропозиція Ностромо викинути його за борт, оскільки він скидається на мертвого, змусили його підняти спершу одну повіку, а потім — другу.
Виявилося, що йому ніяк не вдавалось якось безпечно покинути Сулако. Зупинився він в Ансані, власника універсального магазину, на Пласа-Майор. Але коли вибухнуло повстання, вдосвіта втік з дому свого господаря, і то в такому поспіху, що забув узути черевики. Зопалу вибіг у шкарпетках та з капелюхом у руках у садок будинку Ансані. Від страху здобувся на такий сприт, що переліз через кілька низьких мурів, а потім поткнувся до зарослих чагарями аркад зруйнованого францисканського монастиря на одній з бічних вуличок. З безстрашністю відчаю пропхався в саму гущу переплутаного гілля — ось чому він весь подряпаний, а одяг подертий. Заховавшись там, пролежав цілий день, і від страшенної спраги через спеку і страх язик йому прилип до піднебіння. Тричі до монастиря з криками та прокляттями вдирались різні банди, шукаючи отця Корбелана, але ближче до вечора, все ще лежачи долілиць у кущах, Гірш уже думав, що помре від страху перед тишею. Він не дуже чітко пояснив, щó змусило його залишити свою схованку, але, очевидно, він вибрався звідти і крадькома щасливо вислизнув з міста пустельними глухими завулками. Блукав у темряві над залізницею, настільки обезумівши від поганих передчуттів, що не наважувався навіть наближатись до вогнищ, що їх палили сторожові загони робітників-італійців, які охороняли колію. Вочевидь, він мав неясний план знайти прихисток на залізничній станції, але у воротах до нього з гавкотом кинулися собаки, закричали люди, хтось навмання вистрілив. Він утік. Так сталося, що через чистісіньку випадковість він рушив у напрямі контори ОПСК. Двічі перечіпався через трупи вбитих того дня. Але все живе лякало його набагато більше. Він припадав до землі, скрадався, плазував, робив бистрі перебіжки, керуючись свого роду тваринним інстинктом, який змушував його триматись осторонь усякого світла і будь-чиїх голосів. Мав на думці кинутись у ноги капітанові Мітчеллу і благати, щоб той надав йому притулок у конторі компанії. Коли він доповз туди рачки, у всіх вікнах було темно, аж раптом хтось на варті голосно вигукнув: