— Quien vive?[177]
Там лежало ще кілька мерців, і він ураз розпластався на землі поряд із холодним трупом. Почув голос:
— Тут повзає один з отих поранених покидьків. Що, піти і прикінчити його? — А інший голос заперечив, що це небезпечно — відходити без ліхтаря в такій справі: можливо, це лише якийсь негр-ліберал шукає нагоди всадити ніж у живіт чесній людині. Гірш не дослухав, а поповз до краю верфі й заховався серед купи порожніх діжок. За якийсь час туди підійшли, розмовляючи, якісь люди із запаленими цигарками. Гірш не став запитувати себе, чи не заподіють вони йому якоїсь шкоди, а тут же дременув уздовж пристані, побачив баркас, пришвартований скраю, і кинувся в нього. Прагнучи знайти укриття, він пробрався просто під півпалубу і зачаївся там, радше мертвий, аніж живий, потерпаючи від мук голоду та спраги і майже знесилівши від жаху, аж раптом почув часті кроки й голоси європейців, які супроводжували вагонетку зі сріблом, що її штовхала по рейках бригада карґадорів. З розмов він чудово розумів, щó відбувається, але не дав знати про свою присутність, боячись, що йому не дозволять лишитися. Єдина думка, що засіла тоді в нього в голові, всепоглинуща і всевладна, — вибратися з цього жахливого Сулако. І тепер він дуже про це шкодує. Він почув, як Ностромо розмовляв з Деку, і захотів опинитись на бéрезі. Він не хоче бути втягнутим у жодну відчайдушну аферу — ще й у ситуації, коли неможливо втекти. Мимовільні стогони його стражденної душі видали його присутність капатасові, який мав гострий слух.
Ностромо з Мартіном посадовили його, обперши спиною об борт баркаса, і він, стогнучи, повів далі розповідь про свої пригоди, аж раптом його мова урвалась, голова упала на груди.
— Води, — насилу прошепотів він.
Деку підніс йому до вуст бляшанку. Він моментально ожив і шалено зірвався на ноги. Ностромо сердитим і погрозливим голосом наказав йому йти на ніс. Гірш належав до тих людей, на яких страх діє, мов удар батога, і, напевно, в нього були жахливі уявлення про жорстокість капатаса. Він з подиву гідною спритністю зник у темряві. Почулось, як він перемахнув через брезент, а тоді — звук важкого падіння та стомлене зітхання. Відтак у носовій частині баркаса все затихло, ніби Гірш убився під час свого карколомного сальто. Ностромо крикнув грізним голосом:
— Лежи там тихо! Ані пальцем не воруши! Навіть якщо почую, що ти голосно сопеш, то підійду і всаджу тобі кулю в голову.
Сама вже присутність боягуза, хоч і бездіяльного, вносить у небезпечну ситуацію елемент зради. Нервова нетерплячка Ностромо перейшла в похмуру задуму. Деку півголосом, ніби розмовляючи сам із собою, зауважив, що зрештою ця чудернацька історія нічого особливо не змінила. Годі уявити, щоб ця людина могла заподіяти якусь шкоду. Щонайбільше вона може плутатись під ногами, мов неживий нікудишній предмет — от мов дерев’яна колода.
— Я двічі подумаю, перш ніж викину шматок дерева, — спокійно відказав Ностромо. — Якщо раптом щось зламається, то він може стати у пригоді. Але в нашій ситуації таку-от людину треба викинути за борт. Навіть якби Гірш був хоробрим, як лев, нам він тут не потрібен. Ми тікаємо не ради порятунку життя. Сеньйоре, нема нічого лихого, якщо відважний чоловік спробує врятуватися за допомогою винахідливості чи сміливості, але ж ви чули його розповідь, доне Мартіне. Він тут завдяки чудесам страху…
Ностромо зробив паузу і процідив крізь зуби:
— На цьому баркасі нема місця страху.
Деку нíчого було відповісти. Це не та ситуація, коли можна сперечатись, демонструвати свої моральні засади чи почуття. Існує тисяча способів, у які панікер може зробитись небезпечним. Було очевидно, що з Гіршем неможливо розмовляти, всовіщати його чи схиляти до раціональної лінії поведінки. Історія його втечі досить виразно давала це зрозуміти. Деку подумав, що було б у тисячу разів краще, якби нещасний сам помер від страху. Здавалося, що природа, яка створила його отаким, безжально підраховувала, як довго він ще зможе протягнути, терплячи люті муки. Такий великий переляк заслуговував на певне співчуття. Хоча Деку і був наділений досить багатою уявою, аби бути співчутливим, але вирішив не втручатись у жодні заходи, до яких вдаватиметься Ностромо. Але Ностромо нічого не робив. І доля сеньйора Гірша далі висіла на волосинці в темряві затоки, покинута на милість випадку, який годі передбачити.