— Здається, йдемо напереріз їхньому носу, — сказав капатас застережливим тоном. — А це сліпа гра зі смертю. Нема рації йти далі. Не треба, щоб нас бачили або чули.
Його шепіт був хрипкий від хвилювання. Обличчя годі було роздивитись, хіба що поблискували білки очей. Його пальці вчепились Деку в плече.
— Це єдиний спосіб не допустити, щоб цей пароплав, повний солдатів, захопив срібло. Будь-яке інше судно засвітило б вогні. Але ви ж бачите, що не видно ані вогника, який би вказав нам, де вони зараз.
Деку стояв мов паралізований, лише думки його шаленіли. За одну секунду йому пригадався спустошений погляд Антонії, коли він залишив її край батькового ліжка в похмурому домі Авельяносів із засунутими віконницями, але відчиненими навстіж дверима, звідки втекли всі слуги, крім старого негра-воротаря. Пригадалася «каса» Ґулдів під час свого останнього візиту, суперечки, інтонації власного голосу, непроникна поведінка Чарлза, обличчя пані Ґулд, таке бліде від тривоги та втоми, аж здавалось, ніби її очі змінили колір і почорніли. Йому в голові пронеслись навіть цілі речення з прокламації, яку, за його задумом, мав опублікувати штаб Барріоса в Кайті, щойно його війська вступлять у місто, а також сам зародок нової Держави — сепаратистська відозва, яку він намагався, перш ніж піти, поспіхом зачитати донові Хосе, простягнутому на ліжку під застиглим поглядом доньки. Один Бог знає, чи зрозумів щось із того старий державний муж, — він уже не міг говорити, але, звісно, таки підняв над ковдрою руку і повів нею, ніби хотів зробити знак хреста, жест благословення, жест згоди. Та сама чернетка була зараз у Деку в кишені, накидана олівцем на кількох окремих аркушах паперу, на кожному з яких згори було надруковано жирним шрифтом: «Адміністрація срібної копальні Сан-Томе. Сулако. Республіка Костаґуана». Він писав це в якомусь шаленстві, хапаючи аркуш за аркушем зі столу Чарлза Ґулда. Пані Ґулд кілька разів зазирнула йому через плече, поки він писав, а сеньйор адміністрадóр стояв, широко розставивши ноги, і навіть не глянув на написане, коли Мартін скінчив. Рішуче відмахнувся. Певна річ, то була зневага, а не обережність, оскільки він не заперечував проти використання фірмових бланків під написання такого компромітаційного документа. І цим продемонстрував своє презирство, типове англійське презирство до елементарної обачності, бо таке враження, що для англійців усе поза колом їхніх власних думок і почуттів не варте серйозного ставлення. За секунду-дві Деку встиг шалено розлютитись на Чарлза Ґулда і навіть образитись на пані Ґулд, на чию опіку — щоправда, мовчки — він довірив безпеку Антонії. «Краще тисячу разів загинути, ніж бути зобов’язаним своїм порятунком таким-от людям», — вигукнув він подумки. До реальності його повернув Ностромо, який весь цей час не приймав рукú з його плеча, несамовито стискаючи його пальцями.
— Темрява — наш друг, — шепотів капатас йому у вухо. — Я хочу спустити вітрило й довірити наш рятунок цій чорній затоці. Нічиє око не розгледить нас, якщо ми тихо стоятимемо з голою щоглою. Зроблю це зараз же, поки пароплав не підійшов до нас ще ближче. Найменший скрип блока може нас зрадити — і тоді потрапимо до рук отих злодіїв разом з багатствами Сан-Томе.
Він пересувався сторожко, мов кіт. Деку не чув ні звуку, і лише коли зник квадратний згусток темряви — зрозумів, що рею спущено вниз, і то так обережно, ніби вона зроблена зі скла. Вже за мить він почув поруч тихе дихання Ностромо.
— Вам краще взагалі не рухатися з місця, доне Мартіне, — переконливо порадив капатас. — Ви можете спіткнутись чи посунути щось і наробити галасу. Тут скрізь валяються весла та багри. Не ворушіться, якщо життя вам дороге. Por Dios, доне Мартіне, — і він повів далі енергійним, але дружнім шепотом: — Я такий відчайдушний, що, не знай я вашу милість як людину відважну, здатну стояти мов скеля, хай там що трапиться, я всадив би ножа вам у серце.
Баркас огорнула мертва тиша. Важко було повірити, що десь близько — пароплав, де повно людей, які видивляються у двоє очей з містка, шукаючи в нічній темряві якогось натяку на землю. Пара вже не бурхала, і судно, вочевидь, зупинилося задалеко, щоб до баркаса донісся якийсь інший звук.
— Можливо, ви так і зробите, капатасе, — пошепки почав Деку. — А втім, не турбуйтеся. Крім страху перед вашим ножем, є ще й інші речі, які не дають моєму серцю втратити стійкість. Воно вас не зрадить. Ось тільки хіба ви забули…
— Я говорив з вами відверто як з людиною настільки ж відчайдушною, як і я сам, — пояснив капатас. — Срібло треба врятувати від монтеристів. Я тричі казав капітанові Мітчеллу, що волію пливти сам. І дону Карлосові Ґулду теж казав. Це було в «касі» Ґулдів. Вони за мною послали. Дами теж були там, і, коли я спробував пояснити, чому не хочу, щоб ви були зі мною, вони пообіцяли мені, обидві, велику винагороду за вашу безпеку. Дивна манера розмовляти з людиною, яку ти посилаєш на майже певну смерть. Здавалось, оті пані та панове не здатні сповна зрозуміти, яке доручення дають. Я сказав їм, що не зможу нічого для вас зробити. Мовляв, у більшій безпеці ви будете з бандитом Ернандесом. Ви могли б виїхати з міста верхи, ризикуючи щонайбільше тим, що в темряві хтось навмання вистрілить вам услід. Але вони мов оглухли. Я мусив пообіцяти, що чекатиму на вас під брамою гавані. Я й чекав. І тепер, оскільки ви — людина відважна, ви так само в безпеці, як і срібло. Не більше й не менше.