У цю саму мить, ніби відгукнувшись на слова Ностромо, невидимий пароплав рушив уперед, але на вполовину меншій швидкості, як можна було судити за млявими обертами його колеса. Джерело шуму помітно змістилось, але не поближчало. Навіть трохи віддалилось прямо по траверсу баркаса, а тоді знову все стихло.
— Намагаються знайти Ісабели, — пробурмотів Ностромо, — щоб дійти до гавані навпростець і захопити митницю разом з усіма цінностями. Ви коли-небудь бачили Сотільйо — коменданта Есмеральди? Славний хлопець з оксамитовим голосом. Коли я щойно сюди потрапив, то зазвичай бачив його на Кальє, де він перемовлявся із сеньйоритами у вікнах будинків і все блискав своїми білими зубами. Але один з моїх карґадорів, який колись був солдатом, розповів мені, що якось Сотільйо, коли його послали далеко в Кампо набрати рекрутів серед мешканців естансій, наказав живцем здерти шкіру з одного чоловіка. Він і подумати не може, що в ОПСК є чоловік, здатний поплутати йому карти.
Неголосне просторікування капатаса стривожило Деку, здавалось йому ознакою слабкості. І все ж балакуча людина може бути не менш рішучою, ніж та, що похмуро мовчить.
— Досі ще ніхто не сплутав Сотільйо карт, — сказав Мартін. — Ви забули про того вар’ята в нас на носі?
Ностромо не забув про сеньйора Гірша. Він гірко докоряв собі, що не оглянув уважно баркаса перед тим, як відчалити від верфі. Докоряв собі, що не прирізав Гірша і не викинув його за борт, навіть не заглянувши йому в обличчя, ще тієї миті, коли вони його знайшли. Це відповідало б відчайдушному характеру справи. Хай що трапиться, карти Сотільйо вже поплутано. Бо навіть якщо той нещасний, зараз німий, мов риба, якось викриє баркас, то Сотільйо — якщо це Сотільйо командує вояками на борту — все одно опиниться в дурнях.
— Я маю в руці сокиру, — люто зашепотів Ностромо, — якою можна за три удари зрубати борти аж по ватерлінію. Ба більше, кожен баркас має затичку в кормі, і я точно знаю, де вона. Я намацав її п’яткою.
Деку чув, що в нервовому шепоті славетного капатаса дзвеніла справдешня рішучість, збуджена мстивість. Перш ніж пароплав, орієнтуючись на окрик-другий (бо ж більше ніхто не встигне крикнути, як сказав Ностромо, виразно заскреготівши зубами), натрапить на баркас, буде купа часу, щоб затопити коштовний вантаж, прив’язавши його Гіршеві до шиї.
Останні слова Ностромо прошепотів Деку в саме вухо. Той нічого не відказав. Більше його не треба було переконувати. Де й ділася звична мовчазність його товариша. Ностромо був переконаний, що вона не відповідає ситуації. На поверхню виступило щось глибинне, про що ніхто не підозрював. Деку безшумно скинув із себе пальто і роззувся, — втім, він не вважав, що честь зобов’язує його піти на дно разом зі сріблом. Мав на меті дістатись до Барріоса, в Кайту (і капатас добре це знав), і також на свій лад збирався вкласти в цю операцію всю відчайдушність, на яку лише був здатен.
Ностромо пробурмотів:
— Авжеж, авжеж! Ви — політик, сеньйоре. Приєднайтесь до армії й розпочніть нову революцію.
Заодно він зауважив, що кожен баркас має шлюпку, здатну витримати двох людей, якщо не більше. І в них така причеплена на буксирі за кормою.
Про це Деку не знав. Звичайно, було надто темно, аби побачити шлюпку, і лише коли Ностромо поклав його руку на трос, яким вона була прив’язана до кофель-планки на кормі, йому справді полегшало. Перспектива опинитись у воді й пливти хтозна-куди в абсолютній темряві, а може, і кружляти на місці, та нарешті потонути від виснаження, була йому противна. Марна, жорстока нікчемність такого кінця осаджувала його награний легковажний оптимізм. Супроти цього можливість пливти в шлюпці, попри загрозу спраги, голоду, викриття, ув’язнення, страти, бачилась йому з вигідного боку і здавалась вартою того, щоб нею скористатись, хоч би й ціною самозневаги. Він не пристав на пропозицію Ностромо сісти в шлюпку відразу.