Полковник Сотільйо був не тим чоловіком, який дозволив би якійсь темряві завадити йому влаштувати заплановану несподіванку. У цьому він був абсолютно впевнений, і його серце рвалось до мети з некерованою дитинною нетерплячкою. Увесь час, відколи пароплав обігнув Пунта-Мала і ввійшов у глибоку сутінь Ґольфо-Пласідо, він стояв на містку серед групи офіцерів, так само схвильованих, як і він. Розриваючись між лестощами й погрозами Сотільйо та його штабу, нещасний капітан пароплава вів його так обережно, як йому лише дозволяли. Без сумніву, дехто з воячні був п’яний мов чіп, але перспектива заволодіти таким великим багатством зробила їх до нестями безрозсудними, а водночас неспокійними. Старий майор, командир батальйону, тупий підозріливий тип, який ніколи в житті не виходив у море, відзначився тим, що зненацька загасив каганець у нактоузі[178], єдине джерело світла, дозволене на борту для потреб навігації. Він не розумів, як той каганець міг би помогти знайти дорóгу. У відповідь на запальні протести капітана тупнув ногою і смикнув з піхов руків’я своєї шаблюки.
— Ага! Я тебе викрив! — переможно загорлав він. — Моя проникливість довела тебе до розпачу, аж волосся на собі рвеш. Хіба я мала дитина, аби повірити, що каганець у тій бронзовій скриньці може показати тобі, де лежить гавань? Я — старий солдат, авжеж. Зрадника я чую за лігу. Ти хочеш, аби ця блимавка виказала нас твоєму другу англійцеві. Щоб отака штукенція показала тобі дорогу! Що за підла брехня! Que picardìa![179] Усі ви, сулакці, в наймах у тих іноземців. Та я тебе за це на шаблю нахромлю.
Інші офіцери, з’юрмившись довкола, намагалися втихомирити його обурення, раз у раз переконуючи його:
— Ні, ні! Це в моряків такий прилад, майоре. Це не зрада.
Капітан корабля повалився долілиць на місток і відмовлявся вставати.
— Прикінчіть мене чимскоріш, — повторював він здушеним голосом.
Сотільйо не втручався.
На містку зчинився такий гармидер, що стерновий покинув штурвал і втік. Він заховався у машинному відсіку й підняв тривогу серед машиністів, які, не зважаючи на погрози приставлених до них солдатів, зупинили машини й заявили, що хай краще їх розстріляють, ніж вони підуть на ризик затоплення судна.
Це було тоді, коли Ностромо і Деку вперше почули, що пароплав зупинився. Коли порядок відновили і каганець у нактоузі знову засвітили, судно знову рушило вперед і пройшло в пошуках Ісабел оддалік від баркаса. Островів не було видно, і, зглянувшись на жалібні благання капітана, Сотільйо дозволив знову зупинити машини, аби почекати, поки хмари над водами затоки розійдуться і знову трохи проясниться.
На містку Сотільйо час од часу щось сердито бурчав капітанові. А той винуватим підлабузницьким тоном благав su merced[180] полковника взяти до уваги обмеження, які накладає на людські здібності нічна темрява. Сотільйо кипів від люті й нетерплячки. Такий шанс випадає раз у житті.
— Якщо від твоїх очей більше нема користі, я їх тобі виколю, — гаркнув він.
Капітан пароплава нічого не відповів, бо саме тоді після перебіжної зливи забовваніло темне громаддя Великої Ісабели, а потім зникло, ніби його змила хвиля ще густішої тьми, після чого знову мав піти дощ. Цього капітанові було досить. Тоном людини, яка повернулась до життя, він повідомив Сотільйо, що за годину буде біля сулакської верфі. Тоді судно повним ходом рушило за курсом, а солдати на палубі страшенно заметушились, готуючись до висадки на берег.