— Казав же я вам, казав же я вам, — бубонів він. — Я за лігу чую зраду чи якусь дияблерію[183].
Тим часом пароплав далі тримав курс на Сулако, де лише й можна було встановити істину. Деку й Ностромо чули, як гучне лопотіння його колеса ослабло і стихло, а тоді без зайвих слів скерували баркас до Ісабел. Остання злива принесла з собою лагідний, але невпинний бриз. Небезпека ще не минула, і на розмови часу не було. Баркас протікав, мов решето. Під ногами в них хлюпотіла вода. Капатас усунув Деку в руки руків’я помпи, яка була прикріплена збоку на кормі, і той відразу, мовчки й без питань, заходúвся відкачувати воду, геть забувши про всі свої бажання, крім єдиного: не дати сріблу затонути. Ностромо підняв вітрило, кинувся на корму до румпеля і, мов божевільний, взявся натягати шкот[184]. На мить спалахнув сірник (вони збереглися сухими у щільно закритій бляшанці, хоча їхній власник промок до нитки), і Деку, не припиняючи праці, роздивився завзяте обличчя свого товариша, низько схилене над скринькою з компасом, та його уважні очі. Тепер Ностромо знав, де вони, і сподівався причалити баркас, дедалі більше затоплюваний водою, у мілкій бухточці, де глибока зарóсла ущелина розділяла гористий, скелястий край Великої Ісабели на дві рівні частини.
Деку без упину викачував воду. Ностромо стернував, і в його погляді ні на секунду не слабнув пильний вираз напруженого зусилля. Кожен, занурившись у свою роботу, наче був там сам-один. Розмовляти їм і на думку не спадало. Їх поєднувало лише знання, що пошкоджений баркас повільно, але неминуче має затонути. Здавалось, у цьому знанні, яке було немов вирішальне випробування для їхніх бажань, вони мали стати цілковито чужими один одному, ніби вже в момент зіткнення відкрили, що загибель баркаса для кожного з них означатиме не те сáме. В очах у кожного зокрема ця спільна загроза зробила наочною різницю в їхніх цілях, поглядах, характерах та становищі. Їх не пов’язували спільні переконання, спільна ідея: вони були просто два авантурники, кожен з яких проживав власну пригоду, й обом загрожувала та сама неминуча смертельна небезпека. Тому їм не було чого казати один одному. Але схоже, що ця небезпека, ця єдина незаперечна правда, яку вони поділяли, наснажувала їх духовно та фізично.
Авжеж, це було майже чудо, що капатас добрався до бухточки, маючи за орієнтири лише туманний натяк на обриси острова та невиразний проблиск вузької смужки піску. Баркас пристав до берега там, де між скель відкривалась ущелина, а з чагарів, якими вона поросла, зміївся вузький мілкий струмок і впадав у море, — і двоє чоловіків мовчки, безстрашно та енергійно взялись вивантажувати дорогоцінний вантаж і переносити футляри з буйволячої шкіри вгору за течією струмка, через чагарі, до западини в землі, утвореної осипом під корінням великого дерева. Його товстий гладенький стовбур нависав, мов похила колона, над потічком, що дзюрчав по камінчиках.
Два роки тому Ностромо провів тут на самоті всю неділю, обстежуючи острів. Він сказав про це Деку, коли роботу було зроблено і вони посідали, кожним м’язом відчуваючи втому та звісивши ноги з низького бережка, мов двоє сліпців, які знають про присутність один одного та про те, що їх оточує, завдяки якомусь непоясненному шостому чуттю.