— Так, — повторив Ностромо, — я ніколи не забуваю місця, яке бодай раз уважно оглянув.
Він говорив повільно, майже ліниво, ніби вільного часу в нього було ще ціле життя, а не дві мізерні години перед світанком. Це срібло, сяк-так заховане в такому несподіваному місці, накладало тягар секретності на кожен намічений крок, кожен намір та бачення того, як поводитись у майбутньому. Він відчував, що почасти зазнав поразки в цій відчайдушній справі, довіреній йому завдяки тій добрій репутації, що її він, як відомо, сам собі створив. Утім, це також був почасти успіх. Марнославство капатаса було наполовину задоволене. Його нервове роздратування вляглось.
— Ніколи не знаєш, щó може придатися, — вів він далі у своїй звичайній спокійній манері. — Цілу нещасну неділю я обстежував цю п’ядь землі.
— Мізантропічне заняття, — злостиво пробурмотів Деку. — Гадаю, ви тоді просто не мали грошей, аби грати на них у карти й розкидатися перед дівками у ваших звичних розпусних кублах, капатасе.
— È vero![185] — вигукнув капатас, настільки вражений такою проникливістю, що перейшов на свою рідну мову. — Не мав! Тому не хотів з’являтися серед отієї бідноти, звиклої до моєї щедрості. Бо щедрості чекають від капатаса карґадорів, а це ж люди багаті й, так би мовити, кабальєро серед простолюду. До карт я не охочий, хіба що аби згаяти час, а от на тих дівок, які хваляться, що відчиняють двері на мій стук, то, знаєте, я б не подивився на жодну з них двічі, якби не цікавився тим, щó кажуть люди. Диваки вони, добрі люди Сулако, і я здобув чимало корисних відомостей, просто терпляче слухаючи теревені жінок, яких я, на загальне переконання, кохав. Бідолашна Тереза цього не розуміла. Зокрема тієї неділі, сеньйоре, вона так сварилась, аж я вийшов з дому, присягнувшись собі, що нога моя не ступить на її поріг, хіба гамак свій заберу та скриню з одягом. Сеньйоре, ніщо не дратує більше, ніж слухати, як жінка, котру ти шануєш, споганює твою добру репутацію, поки ти маєш у кишені єдиний мідяк. Я відв’язав один із малих човнів і вигріб з гавані, не маючи в кишені нічого, крім трьох сигар, аби якось протягнути день на тому острові. Але вода у струмку, який дзюрчить біля ваших ніг, — прохолодна, смачна і добра, сеньйоре, як перед затяжкою, так і опісля.
Він трохи помовчав, а тоді замислено додав:
— То була перша неділя після того, як я доправив сивовусого англійського rico через гори від Парамо у верхів’ях перевалу Ентрада — і то в екіпажі! На людській пам’яті жоден екіпаж не підіймався і не спускався тією гірською дорóгою, сеньйоре, поки я не доправив того типа в супроводі півсотні пеонів, що працювали як один мотузками, кайлами та жердинами під моєю орудою. То був багатий англієць, котрий, як подейкують, платить за будівництво цієї залізниці. Він був дуже мною задоволений. Але платню мені мали виплатити аж у кінці місяця.
Раптом Ностромо зісковзнув з бережка. Деку почув, як захлюпав він ногами через струмок, а тоді його кроки зашелестіли вниз по ущелині. Його силует заховався серед чагарників і виринув уже коли він спустився до смужки піску під скелями. Як часто буває в затоці, коли рясні зливи в першій половині ночі бувають часто, темрява ближче до ранку помітно порідшала, хоча ще не було жодних ознак світання.
Баркас, звільнений від свого коштовного вантажу, слабко погойдувався на воді, зарившись носом у пісок. Від нього впоперек білої смужки пляжу тяглась, мов чорна бавовняна нитка, довга мотузка з кітвою на кінці, яку Ностромо виніс на берег і зачепив за стовбур якогось деревоподібного куща на самому початку ущелини.
У Деку не було іншого виходу, як залишитись на острові. З рук Ностромо він отримав різну їжу, що завдяки передбачливості капітана Мітчелла знайшлась на борту баркаса, і тимчасово склав її у маленьку шлюпку, яку вони по прибутті затягли на берег, поміж чагарі, де її не було видно. Шлюпка мала залишитись Мартінові. Острів мав стати його схованкою, не в’язницею, на шлюпці він міг вийти в море назустріч мимохідному кораблю. Поштові пароплави ОПСК проходили близько до островів, коли прямували до Сулако з півночі. Але «Мінерва», на якій відплив експрезидент, доставила на північ і новину про заворушення в Сулако. Можливо, наступний пароплав з півночі отримає інструкції взагалі не захóдити до порту, оскільки місто, наскільки було відомо офіцерам «Мінерви», перебувало на той час у руках черні. Якщо так, то жодного корабля може не бути цілий місяць, оскільки сáме з таким інтервалом курсували поштові пароплави, але Деку пішов на цей ризик. Острів був його єдиним прихистком від переслідувань, навислих над його головою. Капатас, звичайно, збирався повернутись. Розвантажений баркас протікав значно менше, і Ностромо сподівався, що до гавані він протримається на плаву.