Стоячи по коліна у воді, він передав Деку один із двох заступів, якими був укомплектований кожен баркас для потреб баластування кораблів. Щойно розвидниться, Деку, обережно працюючи заступом, міг би зрушити брилу землі та каміння, яка нависала над западиною, де вони заховали срібло, тож це скидатиметься на природний зсув. Зсув завалить не лише западину, а навіть і всі ознаки їхньої роботи, їхні сліди, пересунуті камені, ще й поламані кущі.
— Крім того, кому спаде на думку шукати вас чи срібло тут? — вів далі Ностромо, наче ніяк не міг відірватись від острова. — Правдоподібно, ніхто сюди й не поткнеться. Чого можна хотіти від цієї латки землі, якщо є де ступити на материку? Народ у цих краях — не допитливий. Тут нема навіть рибалок, які могли б завадити вашій милості. Уся риболовля в затоці зосереджена біля Сапіґи, віддалік. Сеньйоре, якщо ви будете змушені покинути цей острів раніше, ніж у вас щось владнається, навіть не думайте податись до Сапіґи. Це селище злодіїв і матреро, де вам хутко переріжуть горлянку заради вашого золотого годинника та ланцюжка. І, сеньйоре, подумайте двічі, перш ніж комусь довіряти: навіть офіцерам на пароплавах компанії, якщо потрапите до них на борт. Для безпеки не досить самої лише чесності. Вам треба шукати в людях обачності та розсудливості. І завжди пам’ятайте, сеньйоре, перш ніж дати волю язику, що цей скарб можна спокійно залишити тут на сотні років. Час на його боці, сеньйоре. А срібло — метал непощербний, і можна бути певним, що воно збереже свою вартість назавжди… Метал непощербний, — повторив він так, ніби ця думка глибоко його тішила.
— Такими, кажуть, бувають і деякі люди, — промовив Деку незворушним тоном, а капатас тим часом далі розмірено вичерпував з баркаса воду дерев’яним відром і вихлюпував за борт.
Невиправний у своєму скептицизмі Деку подумав, не цинічно, а назагал задоволено, що цього чоловіка зробило непощербним його безмежне марнославство, ота найвитонченіша форма егоїзму, яка може прибирати вигляду будь-якої чесноти.
Ностромо перестав вичерпувати воду й, ніби зненацька заскочений якоюсь думкою, впустив відро, аж воно грюкнуло об днище.
— Хочете щось передати на словах? — спитав він, стишивши голос. — Пам’ятайте, що мене розпитуватимуть.
— Мусите знайти для людей у місті обнадійливі слова. Покладаюсь на вашу тямущість і досвід, капатасе. Розумієте?
— Sí, сеньйоре… Заради дам.
— Так, так, — квапливо відповів Деку. — Ваша чудова репутація надасть вашим словам великої цінності в їхніх очах, тож будьте обережні з тим, що казатимете. Я сподіваюся, — вів він далі, відчуваючи фатальний дотик самозневаги, якій була підвладна його складна натура, — я сподіваюся на славне й успішне завершення своєї місії. Чуєте, капатасе? Вживайте слова «славний» та «успішний», коли говоритимете з сеньйоритою. Ваша власна місія виконана славно й успішно. Немає сумніву, що ви врятували срібло копальні. Не лише це срібло, а й, можливо, усе срібло, яке видобуватимуть там у майбутньому.
Ностромо зауважив його іронічний тон.
— Напевно, сеньйоре доне Мартіне, — замислено сказав він. — Дуже мало що мені не до снаги. Спитайте синьйорів іноземців. Я — людина з народу і не завжди розумію, щó ви маєте на увазі. Але щодо цього добра, яке я мушу лишити тут, дозвольте сказати вам, що, на мою думку, воно було б у більшій безпеці, якби вас узагалі зі мною не було.
З вуст Деку вирвався скрик, і запала коротка пауза.
— То мені вертатися з вами до Сулако? — сердито спитав Мартін.
— То мені прирізати вас там, де ви стоїте? — зневажливо відгаркнувся Ностромо. — Це те сáме, що взяти вас до Сулако. Ну ж бо, сеньйоре. Ваша репутація пов’язана з вашою політикою, а моя — з долею цього срібла. Ви здивовані, що я хочу, аби ніхто, крім мене, не був у це посвячений? Я й не хотів, щоб зі мною був хтось іще, сеньйоре.
— Без мене ви б не змогли втримати баркас на плаву, — майже закричав Деку. — Ви пішли б на дно разом із ним.
— Так, — повільно вимовив Ностромо. — Сам.
«Ось чоловік, — подумав Деку, — який, схоже, волів би радше вмерти, ніж спотворити досконалу форму свого егоїзму. Такий не пропаде». Він мовчки допоміг капатасові прибрати кітву на борт. Ностромо одним ударом важкого весла відштовхнувся від положистого берега, і Деку, немов уві сні, опинився на пляжі сам-самісінький. Серце йому стислось від раптового бажання ще раз почути людський голос. Баркас, відпливаючи, ледь виднівся на чорній воді.