— Як думаєте, що сталося з Гіршем? — крикнув Мартін.
— Упав за борт і втопився, — впевнено пролунав крик Ностромо з чорних безодень неба і моря довкола острівця. — Тримайтеся ущелини, сеньйоре. Я спробую навідатися до вас за день-другий.
Легкий лопотливий шелест дав знати, що Ностромо підіймає вітрило. Воно відразу напнулося з таким звуком, ніби хтось гучно вдарив у барабан. Деку повернувся до ущелини. Ностромо, стоячи за румпелем, часом озирався на громаддя Великої Ісабели, яке помалу зникало, поринаючи в однотонність ночі. Нарешті, знову повернувши голову, він не побачив нічого, лише рівну темряву, подібну до міцного муру.
Тоді й він пережив оте відчуття самотності, яке важко навалилось на Деку, коли баркас відчалив від берега. Але якщо чоловік на острові був пригнічений химерним відчуттям нереальності, так що нереальною здавалась йому навіть земля, по якій він ступав, то капатас карґадорів зосередив думки на тому, як йому поводитись надалі. Завдяки своїм здібностям, що спрацьовували водночас, Ностромо і рівно стернував, і виглядав Ермосу, поблизу якої мав пройти, і намагався уявити, щó станеться завтра в Сулако. Завтра, а власне, вже сьогодні, оскільки невдовзі світатиме, Сотільйо з’ясує, як зникло срібло. Аби перенести його зі сховищ митниці на залізничну вагонетку й перегнати її до верфі, найняли бригаду карґадорів. Очевидно, декого з них заарештують, і до полудня Сотільйо точно дізнається, в який спосіб срібло покинуло Сулако і хто його вивіз.
Ностромо збирався іти навпростець до гавані, але щойно він про це подумав, то, рвучко взявшись за румпель, кинув баркас проти вітру і загальмував його швидкий хід. Повернення в тому самому човні викличе підозри, спричинить домисли, неодмінно наведе Сотільйо на слід. Його самого заарештують, а коли він опиниться в calabozo[186], то годі описати словами, щó йому зроблять, аби змусити заговорити. Він був упевнений у собі, але замислився і підвівся, щоб роззирнутись довкола. Поблизу показалась низька біла поверхня Ермоси, пласка, наче стіл, і береги їй з шумом омивали легкі хвильки, здійняті бризом. Баркас треба негайно затопити.
Капатас не виставляв вітрила і поклав човен у дрейф. У нього вже набралося чимало води. Ностромо спрямував його до входу в гавань і, кинувши румпель, аж той загойдався туди-сюди, опустився навпочіпки й заходúвся витягати затичку. Коли затичка буде вийнята, вода почне прибувати дуже швидко, а ще ж кожен баркас має невеликий залізний баласт — достатній, аби човен пішов на дно, коли наповниться водою. Коли капатас знову підвівся, прибій на Ермосі шумів уже далеко, ледь чутно, і вже можна було розгледіти обриси берегів при вході в гавань. Відчайдушна це справа, але він був добрим плавцем. Миля для нього — дурниця, а до того ж він знав місце, де легко можна було вибратись на берег, — якраз під земляними укріпленнями старого закинутого форту. Особливо його надила думка, що цей форт — підходяще місце, аби поспати там деньок після стількох безсонних ночей.
Одним ударом румпеля, який він зняв для цієї мети, він вибив затичку, але не завдав собі клопоту спустити вітрило. Відчув, як вода дедалі вище підіймається по його ногах, а тоді відскочив до кормових поручнів. Стоячи там, випростаний і нерухомий, у самій лише сорочці та штанях, він чекав. Коли ж відчув, що баркас тоне, то з потужним сплеском стрибнув подалі у воду.
Ураз він повернув голову. У похмурому світлі хмарного світанку, що вставав з-за гір, на водній гладіні завиднів верхній ріг вітрила, його темне мокре полотнище, яке злегка колихалося врізнобіч. Ностромо простежив, як вітрило сховалось, ніби щось смикнуло його на глибину, і поплив до берега.
III
Маяк
Щойно вантажний баркас відчалив від пристані при верфі і зник з очей у темній гавані, європейці Сулако розділились, аби підготуватись до приходу монтеристського режиму, який насувався на місто і з гір, і з моря.
Цей шмат фізичної роботи, тобто вантаження срібла, був їхньою останньою узгодженою дією. Цим завершилися три сповнені небезпек дні, коли, як писали європейські газети, завдяки енергії цих людей вдалося вберегти місто від трагічних наслідків народного бунту. На пристані капітан Мітчелл побажав усім добраніч, а сам лишився. Мав намір прогулюватися по дощатому настилу верфі, аж поки не з’явиться пароплав з Есмеральди. Штатні інженери залізниці, зібравши своїх робітників, басків та італійців, наказали їм іти на залізничну станцію, залишивши без прикриття митницю, так добре захищену в перший день повстання, а тепер відкриту всім вітрам. Протягом славетних «трьох днів» Сулако робітники поводилися сміливо та віддано. Значною мірою їхня сміливість та відданість випливали радше з потреб самозахисту, ніж з отих матеріальних інтересів, на які покладав надії Чарлз Ґулд. Серед вигуків черні досить-таки гучно звучав заклик «Смерть іноземцям!». Власне, для Сулако то була сприятлива обставина, що стосунки цих завезених робітників із місцевим людом від самого початку були стабільно погані.