Доктор Моніґем, підійшовши до дверей кухні в будинку Віол, спостерігав за цим відступом, що означав кінець іноземної інтервенції, за цим виведенням армії матеріального прогресу з поля бою костаґуанських революцій.
У ніздрі вдаряв сильний запах смолоскипів з ріжкового дерева, що їх несли по краях колони. У їхньому світлі, що блимотіло вздовж фасаду, з краю в край довгої стіни проступали чорні літери напису Albergo d'Italia Una. Лікар мружив очі від яскравого палахкотіння. Кілька молодиків, переважно білявих і високих, які керували цим потоком темноволосих смаглявих голів, над якими косо здіймалися блискучі цівки гвинтівок, по-дружньому кивнуло йому, проходячи мимо. Доктор був відомий персонаж. Дехто з молодиків поцікавився, щó він тут робить. Тоді, тримаючись на флангах робітничої колони, вони помаршували далі вздовж залізничної колії.
— Виводите ваших людей з гавані? — спитав лікар, звертаючись до головного інженера залізниці, який поки що проводив Чарлза Ґулда до міста, йдучи біля його коня і тримаючись за луку сідла. Вони зупинились якраз навпроти відчинених дверей, щоб дати робітникам перейти через дорогу.
— І то якомога швидше. Ми ж не політична фракція, — значущо відповів інженер. — І не збираємось давати новій владі приводу для нападок на залізницю. Ви згодні, Ґулде?
— Цілком, — відгукнувся апатичний голос Чарлза Ґулда звідкись з-над розпливчастого прямокутника світла, яке падало на дорогу з відчинених дверей.
Очікуючи на Сотільйо з одного боку та Педро Монтеро — з другого, головний інженер мав зараз єдину турботу — уникнути зіткнення з кожним із них. Сулако було для нього залізничною станцією, вокзалом, депо, великим скупченням складів. Залізниця захищала свою власність від черні, але політично дотримувалась нейтралітету. Головний інженер був чоловік відважний, і в цьому ж дусі нейтралітету передав пропозицію миру самозваним лідерам народної партії, депутатам Фуентесові та Ґамачо. Кулі ще свистіли в повітрі, коли він у цій своїй місії перетинав Пласу, розмахуючи над головою білою серветкою зі столової білизни клубу Amarilla.
Він трохи пишався цим подвигом і зразу почав стисло розповідати про цю подію, подумавши, що лікар цілий день клопотався коло поранених у патіо «каси» Ґулдів, тож і не мав часу дізнатися про цю подію. Він передав був обом депутатам відомості про Педро Монтеро, одержані в будівельному таборі. Брат генерала-переможця, як він їх запевнив, може з’явитись у Сулако з хвилини на хвилину. Як він і передбачав, коли сеньйор Ґамачо гучно оголосив з вікна цю новину, натовп зразу ринув дорóгою вздовж Кампо до Рінкона. І двоє депутатів, із запалом потиснувши йому руку, сіли на коней і поскакали зустрічати видатну людину.
— Я трохи обманув їх щодо часу, — зізнався головний інженер. — Хай там як швидко той скаче, але навряд чи добереться сюди до ранку. Та своєї мети я досяг: забезпечив кілька годин перемир’я для переможеної сторони. Але я нічого не сказав про Сотільйо, бо боявся, що бунтівники знову надумають захоплювати гавань, чи то щоб перешкодити йому, чи то щоб привітати — хтозна. Адже срібло Ґулда — наша остання надія. Та й про шлях відступу для Деку також треба пам’ятати. Гадаю, залізниця дуже добре прислужилася своїм друзям, не скомпрометувавши себе безнадійно. Тепер сторони треба полишити на самих себе.
— Костаґуана для костаґуанців, — сардонічно вставив лікар. — Це гарна країна, і вони виростили гарний врожай ненависті, помсти, вбивств і грабунків — оті сини вітчизни.
— А я ж один із них, — прозвучав спокійний голос Чарлза Ґулда, — і мушу продовжувати путь і поглянути на свій власний врожай турбот. Моя дружина поїхала просто додому, лікарю?
— Так. У цій стороні все спокійно. Пані Ґулд забрала з собою і дівчат.
Чарлз Ґулд поскакав далі, а головний інженер увійшов до будинку вслід за лікарем.