— Цей чоловік — втілення спокою, — сказав він вдячно, сідаючи на лавку, і простяг зграбні ноги у велосипедних панчохах, майже загородивши прохід. — Мабуть, він страшенно впевнений у собі.
— Якщо це все, в чому він упевнений, то він не впевнений ні в чому, — відказав лікар. Він знову вмостився край столу. Підпер щоку долонею однією руки, а другою підпирав лікоть. — Це останнє, в чому людина має бути впевненою.
Свічка вже догорала і довгим ґнотом тьмяно освітлювала його похнюплену голову й обличчя, яке через затягнуті шрами на щоках мало в собі щось підкреслено неприродне, якусь перебільшено гірку скруху. Коли він отак сидів, то мав такий вигляд, ніби замислився про щось зловісне. Головний інженер якийсь час не звóдив з нього очей, а тоді заперечив.
— Правду кажучи, я так не вважаю. Як на мене, це нічого іншого не означає. А втім…
Головний інженер був чоловік мудрий, але не міг цілком приховати своєї зневаги до таких-от парадоксів; власне, європейці Сулако не любили доктора Моніґема. Його зовнішність ізгоя, яку він зберігав навіть у вітальні пані Ґулд, викликáла недоброзичливу критику. У його інтелігентності не могло бути сумнівів, а оскільки він жив у цій країні вже понад двадцять років, то його песимістичні погляди годі було цілковито ігнорувати. Але інстинктивно, аби захистити власні починання та надії, його слухачі списували це на певний прихований ґандж його вдачі. Було відомо, що багато років тому, коли він був ще зовсім молодий, Ґусман Бенто призначив його начальником медичної служби своєї армії. Жоден з європейців, які виконували тоді службові обов’язки в Костаґуані, не удостоївся такої прихильності й довіри жорстокого старого диктатора.
Далі історія лікаревого життя була не така ясна. Її сліди губились у незліченних розповідях про змови та інтриги проти тирана, як ото губиться струмок у безводних пісках, а потім показується, часом ослаблий і замулений, в іншій місцині. Лікар не робив секрету з того, що багато років прожив у найглухіших закутках республіки, кочуючи з майже не відомими науці індіанськими племенами серед неозорих джунглів у глибині континенту, де беруть початок великі ріки. Але це були майже безцільні мандри: він нічого не написав, не зібрав ніяких колекцій, не виніс нічого цінного для науки з присмерку джунглів, які наче пустили коріння в його битій життям душі, і нарешті, вештаючись довкола Сулако, він випадково прибився туди — просто сів на мілину край моря.
Також було відомо, що він жив у злиднях, аж поки не прибули з Європи Ґулди. Дон Карлос і донья Емілія взяли божевільного лікаря-англійця під свою опіку, коли стало очевидно, що, попри всю здичавілу незалежність, його можна приборкати добротою. А можливо, його приборкав сам лише голод. Звичайно ж, за давніх літ він був знайомий з батьком Чарлза Ґулда в Санта-Марті, а тепер, хай там щó приховували темні сторінки його біографії, здобув визнання як медик копальні Сан-Томе. Його визнали, але як рівного прийняли не без застережень. Здавалося, що така зухвала ексцентричність і невимовне презирство до людей свідчить просто про відсутність клепки в голові, а може, й на браваду того, хто знає за собою якусь провину. А ще, коли він знову набув певного авторитету, поповзли непевні чутки, що багато років тому, за часів так званої Великої змови, коли він потрапив у немилість до Ґусмана Бенто, а відповідно й до в’язниці, його зрадив один з його найближчих друзів з-поміж змовників. Усі вдавали, що не вірять у ці чутки, бо ж уся історія Великої змови була безнадійно заплутана і темна, в Костаґуані вважалося, що взагалі не було ніякої змови, лише хвора уява тирана, а тому нíчого і нíкого було зраджувати, хоча за цим звинуваченням були ув’язнені і страчені найвизначніші костаґуанеро. Репресії тривали роками, винищуючи вищі верстви, мов чума. Самé лише вболівання за долю страчених родичів каралося смертю. Дон Хосе Авельянос був чи не єдиний з живих, хто знав усю історію тих невимовних звірств. Він сам постраждав від них і зазвичай мовби відганяв від себе будь-яку згадку про ті події, знизуючи плечима та рвучко й нервово змахуючи рукою. Але доктор Моніґем, представник адміністрації Ґулдової концесії, до якого з шанобливим острахом ставились гірники і чиїм дивацтвам потурала пані Ґулд, таки залишався дещо осторонь громади, хай яка була на те причина.
Головний інженер затримався в готелі серед рівнини зовсім не з симпатії до лікаря. Старий Віола подобався йому набагато більше. А до Albergo d’Italia Una він зазирнув як до закладу, підпорядкованого залізниці. Тут квартирував багато хто з його підлеглих. Увага пані Ґулд до Віол якось вирізняла цю родину. Головний інженер, маючи під своєю орудою армію робітників, цінував моральний вплив старого Ґарібальдіно на його земляків. Його аскетичне старосвітське республіканство мало по-солдатському суворі стандарти вірності та обов’язку, наче світ був полем бою, де люди мусять воювати за вселенську любов і братерство, а не за більший чи менший шмат здобичі.