— Чому це вас непокоїть, лікарю?
— Непокоїть мене! А до чого тут у біса я? Я ж не надаю духовної цінності своїм бажанням, поглядам чи діям. Вони не досить масштабні, аби я мав простір для самоомани. Ось погляньте, приміром: звичайно, я хотів би полегшити останні хвилини тієї бідолашної жінки. Але не в силі. Це неможливо. Чи зустрічалися ви лицем до лиця з неспроможністю — чи ви, Наполеон залізниць, не маєте такого слова у своєму лексиконі?
— Їй доведеться дуже тяжко мучитися? — запитав головний інженер, пройнявшись людським співчуттям.
Над масивними міцними балками кухні по дощатій підлозі нагорі пролунали повільні важкі кроки. Тоді з вузького проходу між товстих стін, куди вели сходи, досить вузького, аби його міг оборонити один чоловік від двадцятьох ворогів, долинув гомін двох голосів, одного слабкого та надірваного, другого, йому у відповідь, — низького та лагідного, і його глибоке звучання заглушувало слабший голос.
Двоє чоловіків унизу позамовкали й не ворушились, допоки гомін не стих, тоді лікар знизав плечима й пробурмотів:
— Так, доведеться. І я не зможу нічим зарадити, якщо зараз піднімуся нагору.
Угорі й унизу запала довга мовчанка.
— Здогадуюся, — півголосом почав інженер, — що ви не довіряєте капатасові капітана Мітчелла?
— Не довіряю йому! — крізь зуби процідив лікар. — Я певен, що він здатен на все — навіть на щонайбезглуздішу відданість. Знаєте, я був останнім, з ким він говорив перед тим, як відпливти від верфі. Бідолашна жінка там нагорі захотіла його бачити, і я дозволив йому піднятися до неї. Вмирущим не можна перечити, самі знаєте. Здавалося, вона вже цілком заспокоїлась і змирилась, але той негідник за якихось десять хвилин зробив чи сказав щось таке, що аж довело її до розпачу. Знаєте, — повагавшись, повів далі лікар, — жінки такі незбагненні в усіх ситуаціях і в усі моменти свого життя, що часом я думав, ніби вона до певної міри — хіба не розумієте? — закохана в нього — в капатаса. Без сумніву, цей пройдисвіт по-своєму чарівливий, інакше він не завоював би прихильність усього міста. Ні, ні, я не верзу дурниць. Можливо, я неправильно назвав певне сильне почуття до нього з її боку, нерозсудливе й безпосереднє ставлення, яке жінка схильна емоційно виявляти до чоловіка. Часто вона його сварила, що не суперечить моєму припущенню. Аж ніяк. Мені здається, що вона весь час про нього думала. В її житті він був чимось важливим. Знаєте, я бачив багато їхніх земляків. Щоразу, коли я повертався з копальні, пані Ґулд просила мене дбати про них. Італійці їй до душі: вона довго прожила в Італії і, здається мені, особливо вподобала того старого Ґарібальдіно. Славний чолов’яга. Суворий, а водночас мрійливої вдачі, витає у хмарах республіканства своїх молодих літ. Це він довів капатаса до стількох несусвітніх дурощів — нервовий, екзальтований старий хлоп!
— Яких дурощів? — поцікавився головний інженер. — Я вважав, що капатас — завжди розсудливий і проникливий, абсолютно безстрашний і напрочуд корисний. На всі руки майстер. Сер Джон був надзвичайно вражений його винахідливістю та уважністю під час своєї подорожі через гори з Санта-Марти. Згодом, як ви, напевно, чули, він зробив нам послугу, повідомивши тодішньому шефові поліції про те, що в місті з’явилася банда професійних злодіїв, які завіялися здалеку, аби влаштувати аварію нашого щомісячного платного потяга й пограбувати його. Безперечно, він дуже вміло налагодив і баркасні перевезення в гавані для ОПСК. Він знає, як зробити так, щоб його слухалися, хоч він і іноземець. Щоправда, карґадори теж нетутешні, переважно — іммігранти, Isleños[188].
— Його престиж — його багатство, — кисло промимрив лікар.
— Цей чоловік із лишком засвідчив свою надійність за незліченних нагод і в усі можливі способи, — переконував інженер. — Коли постало це питання щодо срібла, капітан Мітчелл, природно, дуже прихильно поставився до думки, що його капатас — єдиний, хто гідний довіри. Гідний як моряк — з цим я, звичайно, згоден. Але як людина… — бачите, Ґулд, Деку і я вирішили, що це немає жодного значення, хто повезе срібло. Будь-який човняр упорався б з таким самим успіхом. Скажіть, прошу, що зробив би злодій з такою кількістю зливків? Якби він утік з ними, то мав би зрештою десь пристати, а як би він тоді зробив так, щоб про його вантаж не дізнався ніхто не бéрезі? Ми відігнали від себе таку думку. Ба більше, зібрався в путь і Деку. Були випадки, коли капатасові довіряли і ще беззастережніше.
— Він сприйняв це трохи інакше, — зауважив лікар. — Я чув, як він заявляв у цій самій кімнаті, що це найвідчайдушніша справа в його житті. Він склав тут при мені свого роду усний заповіт, призначивши старого Віолу його виконавцем; і — їй-богу! — знаєте, він… він не розбагатів завдяки своїй відданості вам, добрим людям із залізниці та з гавані. Припускаю, що він дістав за свої труди певні — як ви це називаєте? — духовні цінності, а інакше не розумію, якого біса він має бути відданим вам, Ґулдові, Мітчеллові чи комусь іще. Він добре знає цю країну. Знає, приміром, що Ґамачо, депутат від Хавіри, був не ким іншим, як звичайнісіньким трампосо[189], дрібним бродячим торговцем з Кампо, аж поки ухитрився взяти в Ансані у кредит багато товару й відкрити маленьку крамничку десь у глушині, а тоді домігся, щоб за нього проголосували п’яні мосо, які вешталися довкола естансій, та найбідніші ранчеро, які були йому винні. І цей Ґамачо, який завтра може стати одним із високих чиновників, — також нетутешній, Isleño. Він міг би бути карґадором на верфі ОПСК, якби не вбив у лісі одного бродячого торговця і не вкрав його клунок, щоб почати власну справу (посадеро[190] з Рінкона готовий у цьому заприсягтися). І ви думаєте, що отакий Ґамачо завдяки своєму демократичному походженню колись міг би стати героєм, як наш капатас? Звичайно, ні. Ґамачо і мізинця його не вартий. Авжеж, я рішуче вважаю, що Ностромо — дурень.