— А це почуття, сер, — пояснював він, — цілком зрозуміле в людини, щиро вдячної за численні щедроти, вділені їй від найкращих родин комерсантів та інших тутешніх джентльменів з незалежним капіталом, яких ми насилу врятували від сваволі юрби і які тепер разом зі своїми статками, боюся, приречені стати здобиччю тутешньої солдатні, що, як відомо, так прикро по-варварському поводиться з населенням під час громадянських заворушень. А ще, сер, були Ґулди, до них обох, чоловіка і дружини, я не міг не плекати найтепліших почуттів за їхню гостинність та доброту. Також я відчував, що небезпека загрожує і джентльменам з Amarilla, які прийняли мене в почесні члени клубу і завжди поводилися зі мною шанобливо та чемно, і коли я був на посаді представника консула, і коли був суперінтендантом пароплавної служби, що мала велике значення. Зізнаюся, що не останнє місце в моїх думках посідала і панна Антонія Авельянос, найпрекрасніша та найосвіченіша молода леді, з котрою я лише мав честь говорити. Багато думав я і про те, як на інтереси Костаґуани вплинули б неминучі кадрові зміни в чиновницькому апараті. Словом, сер, як ви здогадуєтесь, я був надзвичайно занепокоєний і дуже втомлений бентежними незабутніми подіями, в яких і сам брав скромну участь. До контори ОПСК, де розміщувалась і моя квартира, було п’ять хвилин ходи, і туди вабила перспектива вечері й мій гамак (я завжди сплю вночі в гамаку, що найбільше підходить для цього клімату), але чомусь, сер, я не годен був відірватися від отієї верфі, де часом спотикався від утоми, до болю збиваючи ноги, хоча, вочевидь, нічого не міг ні для кого зробити, залишаючись там. Ніч була непроглядно темна — найтемніша в моєму житті, тож я вже думав, що до світанку транспортний пароплав з Есмеральди, мабуть, не прийде, зважаючи на труднощі з навігацією в затоці. Москіти кусались, як навіжені. Москіти — особливий портовий різновид, сер, відомий своєю лютістю — нам тут життя не давали, поки не були вжиті відповідні заходи. Вони хмарою вились у мене над головою, і коли б не їхні атаки, то не дивно було б, якби я, плентаючись туди-сюди, заснув на ходу, впав і забився. Я курив сигару за сигарою, радше щоб не бути з’їденим заживо, ніж заради якогось справдешнього задоволення від тютюну. І тоді, сер, коли я, чи не вдвадцяте дійшовши до освітленого кінця пристані, витягнув свого годинника, аби глянути, котра година, і з подивом виявив, що то вже за десять хвилин північ, — я почув плескіт пароплавного колеса — звук, який моряцьке вухо в таку тиху ніч ні з чим не може сплутати. Звук був слабенький, бо судно наближалось обережно та страшенно повільно — і з огляду на темінь, і через небажання передчасно зрадити свою присутність, і все то геть зайві застережні заходи, бо я щиро переконаний, що на всій величезній площі порту я був єдина жива душа. Через заворушення навіть вартових та інших штатних працівників не було на їхніх постах. Я кинув і затоптав недокурок сигари — гадаю, то була обставина вельми приємна для москітів, якщо судити зі стану мого обличчя на ранок, — і став як укопаний. Але то була дрібна незручність супроти брутального поводження Сотільйо, жертвою якого я став невдовзі. То було щось немислиме, сер, більше скидалося на поведінку маніяка, ніж до дій психічно здорової людини, хай і геть уже без честі й почуття пристойності. А лютував Сотільйо через те, що його грабіжницькі плани провалилися.
Тут капітан Мітчелл мав рацію. Сотільйо і справді скаженів. Утім, капітана заарештували не відразу, і через невгамовну цікавість він залишався на верфі (де пристань завдовжки футів чотириста), аби побачити чи радше почути, як відбувався весь процес висадки з пароплава. Заховавшись за залізничною вагонеткою, якою перевозили срібло і яку згодом перегнали назад до берегового краю молу, капітан Мітчелл бачив, як повз нього пройшов невеликий підрозділ, висланий на розвідку, і розсіявся навсібіч. Тим часом висадились інші загони і сформували колону, що рушила покрадьки — її голова поступово настільки наблизилась до капітана, що він міг роздивитися шереги, — і перегородила майже всю верф і всього за кілька ярдів від нього. Потім тихе човгання ніг, гул голосів, брязкіт зброї стихли, і близько години вся ця людська маса простояла нерухомо й мовчки, чекаючи на повернення розвідників. Нічого не було чути й на бéрезі, лише басовитий гавкіт мастифів на залізничній станції, на який озивалося слабке дзявуління дворняг, які аж кишіли на околицях міста. Окрема групка темних фігур стояла перед головою колони.