І тут сторожовий загін скраю верфі почав півголосом запитувати пароль в окремих постатей, які наближалися від берега. Посланці, яких прислав до своїх розвідувальний загін, кидали товаришам короткі речення, швидко проходили й губились у великій недвижній масі людей, поспішаючи відрапортувати штабу. Капітанові Мітчеллу спало на думку, що в тій схованці його може спіткати клопіт, а може, й небезпека, аж тут раптом на дальньому кінці молу пролунала команда, сигнал сурми, а тоді всією колоною прокотився якийсь рух, брязкіт зброї та приглушений гомін. Десь поблизу гучний голос квапливо скомандував:
— Відіпхніть цю вагонетку з дороги!
Коли затупотіли босі ноги тих, хто кинувся виконувати наказ, капітан Мітчелл відскочив на крок-другий назад; вагонетка, штовхнута багатьма руками, відкотилась від нього по рейках, і не встиг він збагнути, щó сталось, як його оточили і схопили за руки та комір пальта.
— Ми спіймали чоловіка, який тут ховався, mi teniente[191]! — крикнув один з тих, хто його затримав.
— Тримайте його збоку, поки не пройде ар’єргард, — пролунало у відповідь.
Колона бігом пробігла повз капітана Мітчелла по дощатому настилу, і враз оглушливий тупіт ніг стих на бéрезі. Його міцно тримали, не звертаючи уваги ані на його заяву, що він — англієць, ані на голосні вимоги негайно відвести його до їхнього командира. Врешті-решт він удався до сповненого гідності мовчання. З глухим гуркотом коліс по дошках мимо прокотилися дві польові гармати, що їх тягли вручну. Потім, після того як услід за чотирма чи п’ятьма постатями коло них промаршував із дзенькотом сталевих піхов невеликий ескорт, як хтось рвонув капітана Мітчелла за плече, і йому скомандували йти вперед. Є підстави припустити, що дорогою з верфі до митниці капітан зазнав певного приниження від солдатів — як-от штурхани, запотиличники, грубе попихання приклáдом гвинтівки у крижі. Їхні уявлення про швидкість не узгоджувалися з його поняттями про власну гідність. Він розхвилювався, розчервонівся і почувався безпорадним. Схоже, наставав кінець світу.
Довга будівля митниці була оточена вояками, які, розбившись на гурти, вже складали гвинтівки пірамідами й готувалися повлягатися на ніч на землю у своїх пончо, підклавши під голови свої торби. Походжали з розгойданими ліхтарями капрали, які розставляли вартових скрізь під стінами, де тільки були двері чи інші отвори. Сотільйо вжив заходів, аби захистити захоплений об’єкт, ніби там і справді зберігалося срібло. Бажання розбагатіти завдяки одному-єдиному геніальному і сміливому ходу геть затьмарило йому розум. Він не вірив у можливість поразки й на саму лише думку про це закипав від люті. Кожна обставина, яка про це свідчила, здавалась йому неймовірною. Слова Гірша, які вщент розбивали всі його надії, він безапеляційно відкидав. Щоправда, та Гіршева розповідь була така плутана, з ознаками такої сильної розгубленості, що й справді звучала неправдоподібно. Було дуже складно, як мовиться у прислів’ї, відділити зерно від полови. Відразу після того, як Гірша підняли на борт, Сотільйо та його офіцери, зібравшись на містку пароплава, від нетерплячки та хвилювання не дали бідоласі часу, аби він прийшов до тями, хай як мало її в нього лишилось. Замість того, щоб заспокоїти його, втішити й підбадьорити, його грубо схопили, побили, душу з нього витрясли, ще й говорили з ним погрозливо. Він так борсався, корчився, намагався впасти на коліна, а далі шалено силкувався вирватись, ніби хотів негайно стрибнути за борт, так репетував, скоцюрблювався і здригався, безтямно роззираючись, що вони спершу подивувались, а потім засумнівались у його щиросердості, як-от люди схильні підозрювати в нещирості будь-яку сильну пристрасть. До того ж його іспанська мова настільки перемішалася з німецькою, що вони так і не зрозуміли більшості його тверджень. Він намагався вмилостивити їх, називаючи hochwohlgeboren Herren[192], що само по собі звучало підозріло. Коли ж його суворо всовістили, аби не блазнював, то він знову вперто став повторювати свої благання і запевнення у вірності та невинуватості німецькою, бо не усвідомлював, якою мовою говорить. Звичайно, його особа була добре відома, бо він мешкав в Есмеральді, але це справи не прояснило. Оскільки він ніяк не міг згадати прізвище Деку, плутаючи його з кількома іншими людьми, яких він зустрічав у «касі» Ґулдів, то скидалось на те, що всі вони були на баркасі разом, і якусь мить Сотільйо думав, що потопив усіх видатних ріб’єристів Сулако. Неправдоподібність такого збігу кинула тінь сумніву на всі свідчення. Гірш був або божевільний, або грав якусь роль — на рівному місці вдавав, що наляканий і розгублений, аби приховати правду. Сотільйо, чия захланність була до найвищої міри розбурхана перспективою величезної здобичі, ні в що інше повірити не міг. Можливо, думав він, цей єврей і справді дуже наляканий цим трапунком, але він знає, де сховано срібло й по-єврейському підступно вигадав цю історію, щоб цілковито збити його, Сотільйо, зі сліду.