Сотільйо розквартирувався на другому поверсі, у просторому приміщенні з важкими чорними балками. Але там не було стелі, і погляд губився в темряві під високим схилом даху. Громіздкі віконниці були відчинені. На довгому столі було видно велику чорнильницю, кілька куцих замазаних чорнилом гусячих пер та дві квадратні дерев’яні скрині, і в кожній по фунтів шістдесят піску. На підлозі валялись державні бланки, надруковані на грубому сірому папері. Напевно, цю кімнату займав якийсь високопосадовець митниці, бо на чолі столу стояло велике шкіряне крісло, а обабіч — стільці з високими спинками. На одну з балок був підвішений сітчастий гамак — де, без сумніву, високопосадовець відпочивав під час післяобідньої сієсти. Дві свічки, встромлені у високі залізні свічники, розсіювали тьмяне червонясте світло. Між ними лежали полковницький капелюх Сотільйо, його шабля та револьвер, а за столом понуро розвалились на стільцях двоє його найнадійніших офіцерів. Полковник упав у крісло, а великий негр із сержантськими нашивками на обшарпаному рукаві, ставши навколішки, взявся стягати з нього чоботи. Вугільно-чорні вуса Сотільйо різко контрастували з мертвотною блідістю його лиця. Його глибоко запалі очі дивились похмуро. Він здавався виснаженим від труднощів, в’ялим від розчарування, але коли вартовий на сходовому майданчику просунув голову у двері й оголосив про прибуття полоненого, полковник відразу ожив.
— Хай його приведуть, — люто гаркнув він.
Двері розчинились, і до кімнати ввіпхнули капітана Мітчелла, з непокритою головою, в розхристаній жилетці, а вузол краватки був у нього під вухом.
Сотільйо відразу його впізнав. Він і сподіватись не міг на ціннішого полоненого: перед ним стояв чоловік, котрий міг би, якби лише погодився, розповісти йому все, що він, Сотільйо, хоче знати, — і відразу в його голові постала проблема: як краще змусити того говорити по суті. Обурення іноземної держави Сотільйо не лякало. Військова могуть усієї Європи не захистила б капітана Мітчелла від образ та жорстокого поводження краще, ніж моментальне міркування Сотільйо, що це — англієць, який від поганого ставлення, найімовірніше, упреться, і з ним уже годі буде дійти ладу. Хай там як, а полковник розпогодився на лиці.
— Та ну? Високоповажний сеньйор Мітчелл? — скрикнув він з удаваним збентеженням.
Вибух його напускного гніву й викрик «Зараз же відпустіть кабальєро!» так приголомшили солдатів, що вони аж повідскакували від полоненого. Отак несподівано позбувшись нав’язаної йому силоміць підтримки, капітан Мітчелл похитнувся так, що мало не впав. Сотільйо по-приятельському взяв його під руку, провів до стільця, махнув рукою кудись у кімнату.
— Вимітайтесь, ви всі, — скомандував він.
Коли вони залишилися сам на сам, він стояв, опустивши очі, нерішучий і мовчазний, пильнуючи, коли до капітана Мітчелла повернеться дар мови.
У самісінькі його руки потрапив чоловік, зацікавлений у перевезенні срібла. Сотільйо мав такий темперамент, що згоряв від бажання вибити з нього дух; так само перед цим, під час важких переговорів щодо позики з обережним Ансані, його рука весь час свербіла, аби схопити крамаря за горло. У самого ж капітана Мітчелла думки плуталися — через раптовість, несподіваність і взагалі незбагненність того, що з ним відбувалось. Ба більше, фізично він задихáвся.
— Дорóгою з верфі мене тричі збивали з ніг, — зрештою видихнув він. — Хтось має за це заплатити.
Він справді не раз спотикався, і його якийсь час волочили по землі, поки він знову не зміг іти. Віддихавшись, він наче аж обезумів від обурення. Він підхопився зі стільця — червонезний, з настовбурченим сивим волоссям, з вогнем помсти в очах — і шалено потряс перед розгубленим Сотільйо полами своєї подертої жилетки.
— Дивіться! Оті ваші злодії в мундирах вкрали в мене внизу мого годинника.