Цього разу він домігся ефекту.
«На Бога, як же Сотільйо про це дізнався?» — подумав Мітчелл. Його голова, єдина частина його тіла, яка могла рухатися, зненацька смикнулася, зрадивши його подив.
— А! Тремтиш! — раптом гаркнув Сотільйо. — Це — змова. Це — злочин проти держави. Хіба ти не знаєш, що, поки не будуть задоволені претензії уряду, срібло належить республіці? Де срібло? Де ти його сховав, ти, злодію нещасний?
Почувши це запитання, капітан Мітчелл піднісся на дусі. Хай у який незбагненний спосіб Сотільйо вивідав інформацію про баркас, але він його не захопив. Це було ясно. У глибині своєї обуреної душі капітан Мітчелл постановив, що, поки він отак ганебно зв’язаний, ніщо не змусить його сказати ані слова, але бажання допомогти з порятунком срібла спонукало його відступити від цього рішення. Мізки його працювали повним ходом. Він помітив на обличчі Сотільйо вираз певного сумніву, нерішучості.
«Цей чоловік, — сказав він собі, — не розуміє, у що встряг». Попри всю свою патетичність у спілкуванні, капітан Мітчелл умів швидко й рішуче орієнтуватись у життєвих ситуаціях. Тепер, подолавши перше потрясіння, викликане паскудним поводженням, він був досить холоднокровним і зібраним. Його привело в рівновагу величезне презирство, яке він відчував до Сотільйо, і він сказав тоном оракула:
— Нема сумніву, що зараз воно вже добре сховане.
Сотільйо також мав час, аби охолонути.
— Muy bien, Мітчелле, — сказав він холодним погрозливим голосом. — А чи можеш ти надати квитанцію за відрахування уряду та дозвіл митниці на відправлення вантажу, га? Можеш? Ні. Значить, срібло вивезено нелегально, і якщо його не буде доставлено протягом п’ятьох днів від сьогодні, то винних чекає кара.
Він наказав розв’язати полоненого і замкнути його в одній з маленьких комірок на першому поверсі. Заходúв по кімнаті, похмурий та мовчазний, і зупинився, коли капітан Мітчелл, якого тримали за руки по двоє людей, підвівся, обтрусився і затупотів ногами.
— Як тобі сподобалося бути зв’язаним, Мітчелле? — іронічно спитав Сотільйо.
— Це найнечуваніше, наймерзенніше застосування сили! — на повен голос заявив капітан Мітчелл. — І, хай яка ваша мета, ви нічого не доб’єтеся, це я вам обіцяю.
Високий полковник, мертвотно-блідий, з вугільно-чорними кучерями та вусами, зігнувся, так би мовити, в дугу, щоб зазирнути в очі присадкуватому, опецькуватому, червонолицьому полоненому з розкуйовдженим сивим волоссям.
— Побачимо. Ти пізнáєш мою силу трохи краще, коли я на цілий день прив’яжу тебе до поталона[195] знадвору, на сонці.
Він пихато випростався і зробив знак, аби капітана Мітчелла вивели.
— Як щодо мого годинника? — крикнув капітан, аж вигнувшись назад, бо його силоміць тягли до дверей.
Сотільйо повернувся до своїх офіцерів.
— Ні! Ви лишень послухайте, кабальєро, цього пікаро[196]! — проказав він з підкресленою зневагою, і йому відповів дружний глумливий сміх. — Він вимагає свого годинника!..
Сотільйо знову підбіг до капітана Мітчелла, бо його розпирало бажання дати волю своїм почуттям і боляче відгамселити цього англійця.
— Свого годинника! Ти ув’язнений у воєнний час, Мітчелле! У воєнний час! Ти не маєш ні прав, ні власності! Карамба! Навіть твоє дихання належить мені. Пам’ятай про це!
— Дурниці! — відрізав капітан Мітчелл, приховуючи, що неприємно вражений.
Унизу, у великому вестибюлі з земляною долівкою, де в кутку виднівся високий термітник, солдати розклали невелике вогнище з поламаних стільців та столів — просто біля аркоподібних вхідних дверей, крізь які чувся слабкий лепет прибою на пляжі в гавані. Поки капітана Мітчелла звóдили сходами вниз, повз нього побіг нагору якийсь офіцер, аби відрапортувати Сотільйо про захоплення інших полонених. У просторому похмурому приміщенні висів густий дим, потріскував вогонь, і капітан Мітчелл, оточений приземкуватими солдатами з прикріпленими до гвинтівок багнетами, розгледів, ніби крізь імлу, голови трьох високих полонених: лікаря з копальні, головного інженера та сиву лев’ячу гриву старого Віоли, який трохи відвернувся від решти і стояв, опустивши бороду на груди та схрестивши руки. Здивування Мітчелла не мало меж. Він окликнув їх, у відповідь почулися два вигуки. А він уже поспішав до них, по діагоналі перетинаючи великий подібний до печери вестибюль. У голові йому аж паморочилося через безліч різних думок, здогадів, застережень тощо.