— То він вас затримав? — скрикнув головний інженер, і його монокль зблиснув при світлі вогнища.
Якийсь офіцер на верхньому сходовому майданчику гаркнув, підганяючи солдатів:
— Ведіть їх усіх нагору — всіх трьох!
У гаморі голосів та брязкоті зброї слова капітана Мітчелла прозвучали нерозбірливо:
— Боже! Цей тип украв мого годинника.
Головний інженер, якого тягли сходами, запручався і встиг крикнути:
— Що? Що ви сказали?
— Мій хронометр! — нестямно викрикнув капітан Мітчелл у саму мить, коли його головою вперед штовхнули крізь маленькі дверцята у щось на кшталт в’язничної камери, непроглядно темної і такої вузької, що він налетів на стіну. Дверцята зразу грюкнули й зачинилися. Він знав, куди його засадили. То була сейфова кімната митниці, звідки лише кілька годин тому винесено срібло. Кімната була майже так само вузька, як і коридор, з маленьким квадратним отвором у протилежній стіні, заґратованим важкими ґратами. Капітан Мітчелл, похитуючись, ступив кілька кроків, тоді сів на земляну долівку, спершись спиною на стіну. Ніщо, навіть найменший проблиск світла, не порушувало капітанової задýми. Він мізкував напружено, але не дуже довго. Думки його не були похмурі. Старий моряк, попри всі свої маленькі вади та недоладності, був за натурою нездатний хоч трохи довше відчувати страх за свою особисту безпеку. Це була не стільки душевна твердість, скільки брак певного різновиду уяви — того різновиду, надмірність якого у пана Гірша завдала йому стількох страждань, той різновид уяви, який до всіх тривог, властивих людській природі, додає ще й сліпий жах перед тілесними стражданнями і смертю, що бачаться як загроза для самого лише тіла. На жаль, капітанові Мітчеллу бракувало проникливості будь-якого штибу, з його уваги геть випадали характерні, промовисті дрібнички у виразі обличчя, жестах чи рухах. Він був надто патетично й безпосередньо заклопотаний своїм власним існуванням, аби помічати існування інших. Наприклад, він не вірив, що Сотільйо насправді його боявся, і то просто тому, що йому ніколи не спадало на думку стріляти в когось без конечної потреби в самообороні. «Усі бачать, що я не належу до типу вбивць, — цілком серйозно міркував він. — Тоді звідки це абсурдне й образливе обвинувачення?» — запитував він сам себе. Але його думки переважно зосереджувались на приголомшливому питанні, на яке годі було відповісти: «Як у біса той тип дізнався, що срібло вивезено на баркасі?». Було очевидно, що Сотільйо не захопив баркаса. І, очевидно, й не міг його захопити! Цей останній висновок капітана Мітчелла спирався на хибне припущення, яке випливало з його спостережень за погодою під час безсонної ночі на верфі. Він гадав, що в ту ніч вітер на затоці був сильніший, ніж завжди, тимчасом як насправді все було якраз навпаки.
— Як, в ім’я всього святого, той клятий хлоп пронюхав про срібло? — то було перше запитання, що його він поставив відразу після того, як голосний брязкіт відчинюваних дверей, крізь які на мить прохопилося світло (і які знову зачинилися, ледве він встиг підняти голову), сповістив його, що він має товариша по ув’язненню. Доктор Моніґем перестав бурмотіти англійські та іспанські прокляття.
— Це ви, Мітчелле? — похмуро спитав він. — Я так ударився лобом об цю кляту стіну, що й віл би звалився. Де ви?
Капітан Мітчелл, уже призвичаєний до темряви, розгледів, як лікар сліпма простягає руки.
— Я сиджу тут, на підлозі. Не перечепіться через мої ноги, — з великою гідністю пролунав голос капітана Мітчелла. Лікар, послухавшись поради не ходити в темряві, також опустився долі. Двоє в’язнів Сотільйо, мало не торкаючись один одного головами, почали довірочно перемовлятися.
— Так, — півголосом розповідав лікар капітанові Мітчеллу, який аж згоряв від цікавості, — нас схопили в готелі старого Віоли. Схоже, один з їхніх сторожових загонів під орудою офіцера просунувся аж до міських воріт. Вони дістали наказ не захóдити у ворота, але затримувати кожного, кого зустрінуть в околицях. Ми розмовляли при відчинених дверях, і нема сумніву, що вони побачили світло. Певно, якийсь час підбирались. Інженер приліг на лаву в закутку біля груби, а я піднявся нагору, аби глянути, щó там робиться. Довгий час я не чув звідти ні звуку. Щойно старий Віола побачив, що я підіймаюсь, як підніс руку на знак мовчання. Я наблизився навшпиньках. їй-богу, його дружина спала. Справді заснула! «Сеньйоре лікарю, — шепнув мені Віола, — скидається на те, що їй легше». — «Так, — відказав я, дуже здивований, — ваша дружина — дивовижна жінка, Джорджо». І тут у кухні пролунав постріл, аж ми підскочили й зіщулилися, мов від удару грому. Певно, загін солдатів підкрався впритул до будинку й один з них підібрався до дверей. Зазирнув досередини, вирішив, що там нікого нема, і, тримаючи гвинтівку напоготові, тихо ввійшов. Головний інженер розповідав мені потім, що він лише на хвильку зімкнув очі. Коли розплющив, то побачив посеред кімнати чоловіка, який заглядав у темні кутки. Інженер був такий наляканий, що, недовго думаючи, одним скоком перескочив зі свого закутка просто до груби. Солдат, не менш наляканий, скинув гвинтівку і натиснув на спусковий гачок — аж інженера оглушило й обсмалило пострілом, — але від хвилювання геть промазав. Але послухайте, щó трапилося! На шум пострілу жінка, прокинувшись, сіла в ліжку, мов підскочивши на пружині, й закричала: «Діти, Джан’ Баттісто! Рятуй дітей!» Мені й досі це звучить у вухах. То був найщиріший крик горя, який я лише чув. Я стояв, наче паралізований, а її старий чоловік підбіг до ліжка, простягаючи до неї руки. Вона вхопилася за них! Я бачив, як скляніли її очі; старий поклав її на подушки, а тоді озирнувся на мене. Вона була мертва! Усе тривало менш ніж п’ять хвилин, а потім я збіг униз, аби глянути, що сталося. Годі було й думати про опір. На офіцера не діяли жодні наші пояснення, тож я зголосився піднятися з двома солдатами нагору і привести старого Віолу. Він сидів у ногах постелі, дивлячись в обличчя дружини, і ніби й не чув того, що я казав, але після того як я накрив їй голову простирадлом, він підвівся і спокійно зійшов з нами вниз, наче в якійсь задумі. Нас вивели на дорóгу, залишивши двері відчиненими й не загасивши свíчки. Головний інженер крокував, не кажучи й слова, а я раз чи двічі озирнувся на слабке світло. Після того як ми відійшли вже далеченько, Ґарібальдіно, який ішов поруч мене, раптом сказав: «На цьому континенті я поховав багато людей на полях боїв. Священники торочать про освячену землю! Тю! Вся земля, створена Богом, — свята, а море, яке нічого не знає про королів, священників і тиранів, — найсвятіше. Лікарю! Я б хотів поховати її в морі. Жодних вистав, свічок, ладану, жодної святої води, над якою бубонять священники. На морських водах спочиває дух свободи…» Дивовижний старий. Він проказав усе це півголосом, ніби говорив сам до себе.