Якби не пригніченість капітана Мітчелла через жахливі новини, його огида до доктора Моніґема стала б іще разючіша, але він собі думав, що зараз не має жодного значення, щó скаже чи зробить цей тип, якого він завжди недолюблював.
— Цікаво, — пробурчав капітан, — навіщо вони замкнули нас разом і навіщо Сотільйо взагалі треба було вас замикати, адже ви, як бачу, чудово освоїлись там, нагорі?
— Так, цікаво, — похмуро відказав лікар.
На серці в капітана Мітчелла було так тяжко, що він на якийсь час віддав би перевагу цілковитій самотності перед найкращим товариством. Але будь-яке товариство було б краще за компанію лікаря, на якого він завжди дивився криво як на дикуна з непересічними розумовими здібностями, котрий почасти вичухався зі свого упослідженого стану. Це відчуття спонукало капітана сказати:
— Що той негідник зробив з іншими?
— Головного інженера він так чи інакше відпустить, — відповів лікар. — Він не хотів би сваритися з залізницею. В усякому разі, не зараз. Не думаю, капітане Мітчелле, що ви правильно розумієте становище, в якому перебуває Сотільйо…
— Не доберу, навіщо мені забивати цим собі голову, — прогарчав капітан Мітчелл.
— Авжеж, — погодився лікар з тим самим похмурим самовладанням. — Не доберу, навіщо воно вам здалося. Жодній живій душі у світі не допоможе, якщо ви сушитимете собі голову будь-чим.
— Атож, — просто відказав капітан Мітчелл, явно пригнічений. — Від в’язня, замкненого в темній дірі, хай їй трясця, нікому нема користі.
— Щодо старого Віоли, — вів далі лікар, ніби недочув, — то Сотільйо відпустив його з тієї самої причини, з якої зараз збирається відпустити вас.
— Га? Що? — вигукнув капітан Мітчелл, уп’явшись очима в темряву, мов сова. — Що спільного між мною та старим Віолою? Правдоподібніше, причина в тому, що старий не має годинника з ланцюжком, аби той злодюжка міг собі поцупити. І скажу вам ось щó, докторе Моніґеме, — він дедалі розпалювався, — відпустити мене Сотільйо буде складніше, ніж він собі думає. Він ще на цьому обпечеться, це я вам обіцяю. Почати з того, що я нікуди не піду без свого годинника, а щодо решти — побачите. Смію сказати, що для вас посидіти під замкóм — невелике лихо. Але Джо Мітчелл — з іншого тіста, сер. Я не збираюся покірно зносити образу та грабунок. Я — особа публічна, сер.
І тут капітан Мітчелл помітив, що стало видно залізні штаби на віконному отворі — чорні ґрати на сірому квадраті. З настанням дня капітан Мітчелл замовк, ніби вражений думкою, що віднині в усі майбутні дні він буде позбавлений безцінних послуг свого капатаса. Він притулився до стіни, склавши руки на грудях, а лікар міряв комірку кроками, характерно накульгуючи, ніби скрадався на калічних ногах. У найдальшому від ґрат кінці комірки він цілковито розчинявся у пітьмі. Чути було лише тихе шкутильгання. У цьому натужному ненастанному скраданні відчувалось якесь похмуре відчуження. Коли двері в’язниці раптом розчинились і пролунало лікареве прізвище, той не виявив здивування. Різко звернув зі свого маршруту і відразу вийшов, ніби йому дуже залежало від швидкості його ходи, а капітан Мітчелл деякий час так і сидів, притулившись плечима до стіни, у гіркій своїй душевній скрусі вирішуючи, чи не краще було б на знак протесту ані пальцем не ворушити. Він уже був майже готовий допустити, щоб його звідси винесли, але після того як офіцер у дверях три чи чотири рази докірливо і здивовано викрикнув його прізвище, зволив-таки вийти.
Поведінка Сотільйо змінилась. Полковник став фамільярно-чемним і дещо нерішучим, ніби сумнівався в тому, чи доречна при такій нагоді чемність. Він уважно оглянув капітана Мітчелла, сидячи у великому кріслі за столом, і лише тоді поблажливо заговорив:
— Я вирішив вас не затримувати, сеньйоре Мітчелле. За натурою я вибачливий. Відпускаю вас. Але хай це буде вам наука.
Характерний сулакський світанок, який ніби розгоряється далеко на заході й сунеться на схід, у тінь гір, змішався з червонястим світлом свічок. Капітан Мітчелл, на знак зневаги й байдужості, блукав поглядом по всій кімнаті, й ураз уп’явся очима в лікаря, який уже примостився на підвіконні одного з вікон, прикривши повіки, недбалий і задумливий, — а може, засоромлений.
Сотільйо, розвалившись у великому кріслі, зауважив:
— Треба думати, що почуття кабальєро продиктують вам належну відповідь.