— Армія — ціла армія під проводом Педріто перейшла через гори, — повторював він, не в змозі приховати свого жаху. — Якби я почув цю новину не від людини вашого становища, то ніколи б у це не повірив. Приголомшливо!
— Військове з’єднання, — чемно виправив його інженер. Він досягнув своєї мети. Вона полягала в тому, щоб на ще кілька годин уберегти Сулако від будь-якої військової окупації, аби дати змогу покинути місто тим, кого спонукав до цього страх. У загальному сум’ятті деякі родини сподівалися втекти дорóгою на Лос-Атос, що залишалась відкритою через відхід у напрямі Рінкона озброєної черні на чолі з сеньйорами Фуентесом і Ґамачо, яка з ентузіазмом поспішала привітати Педро Монтеро. То була поспішна і ризикована втеча, але подейкували, що втікачів прихищав Ернандес, який засів зі своєю бандою в лісах під Лос-Атос. Головний інженер знав, що чимало його знайомих схилялося до такої втечі.
Зусилля отця Корбелана у справі цього найблагочестивішого з розбійників були не зовсім безплідні. Глава адміністрації Сулако в останній момент зглянувся на наполегливі прохання священника і підписав попереднє розпорядження надати Ернандесові звання генерала та офіційно закликати його в цій новій іпостасі, аби він підтримував у місті порядок. Фактично ж глава адміністрації, розуміючи, що становище безнадійне, не переймався тим, щó він підписує. То був останній офіційний документ, який він підписав, перш ніж покинув палац Інтенденсії і знайшов притулок у конторі ОПСК. Але навіть якби він планував, що його акт набуде чинності, вже було надто пізно. Повстання, якого він боявся і чекав, вибухнуло менш ніж через годину після того, як від нього вийшов отець Корбелан. Власне, отцю Корбеланові, який призначив Ностромо зустріч у домініканському монастирі (в одній з келій якого була його резиденція), так і не вдалося добратись до місця зустрічі. З Інтенденсії він пішов просто до будинку Авельяносів, аби розповісти про новини зятеві, і хоч залишався там пів години, не більше, але виявився відрізаним від своєї аскетичної оселі. Ностромо, трохи почекавши й помітивши тривожне наростання рейваху на вулиці, дістався до редакції Porvenir-у і залишався там до світанку, як і згадав Деку в листі до сестри. Тож капатас, замість того щоб скакати до лісів під Лос-Атос і привезти Ернандесові розпорядження про його призначення, залишився в місті — врятував життя президенту-диктаторові, допоміг придушити бунт голоти і зрештою відплив зі сріблом копальні.
А отець Корбелан, утікши до Ернандеса, мав згаданий документ у кишені — офіційний папір, що перетворював бандита на генерала, вікопомний останній офіційний акт ріб’єристської партії, чиїми гаслами були порядність, мир і прогрес. Мабуть, ні священник, ні бандит не добачали в цьому іронії. Напевно, отець Корбелан знайшов посланців і послав їх до міста, бо вже на другий день заворушень розійшлися чутки, що Ернандес на дорозі до Лос-Атос готовий прихистити тих, хто віддасться під його оборону. І справді: у місті з’явився дивний вершник, підстаркуватий та хвацький, і їхав повільно, роздивляючись фасади домів, ніби ніколи раніше не бачив таких високих будівель. Перед собором він спíшився і, перекинувши вуздечку через плече та поклавши капелюха перед собою на землю, став посеред Пласи навколішки, схилив голову, перехрестився і якусь хвилю бив себе рукою в груди. Знову сівши на коня і безстрашно, але не вороже, оглянувши купку народу, яка зібралась подивитись на його публічне боговшанування, він запитав, де розташована «каса» Авельяносів. У відповідь простяглось десятків зо два рук, вказуючи пальцями в напрямі Calle de la Constitutión.
Вершник поїхав далі, лише раз принагідно, заради цікавості, піднявши очі на вікна клубу Amarilla на розі. Його громовий голос раз у раз викрикував серед порожньої вулиці:
— Де «каса» Авельяносів? — аж поки йому не відповів переляканий воротар, і тоді вершник зник у брамі.
Листа, якого він привіз, написав отець Корбелан олівцем при вогнищі в таборі Ернандеса, і був адресований донові Хосе, про чий критичний стан священник нічого не знав. Листа прочитала Антонія і, порадившись із Чарлзом Ґулдом, переслала його для інформації джентльменам, які отаборились у клубі Amarilla. А вона сама вирішила приєднається до свого дядька, вона довірить життя батька в його останній день — можливо, навіть останні години — опіці бандита, чиє існування було протестом супроти свавільної тиранії всіх поспіль партій, супроти моральної темряви, яка панувала в країні. Краще вже затінок лісів під Лос-Атос, бо повне скрут життя в обозі розбійницької ватаги не таке принизливе. Антонія всією душею підхопила той упертий виклик, який кинув недолі її дядько. Нею керувала віра в чоловіка, якого вона любила.