Будинки на величезній Пласі потонули в ночі. Високо вгорі, мов зірка, світився маленький вогник на одній з веж собору, і кінна статуя блідо відблискувала на тлі чорних дерев Аламеди, наче привид королівської влади на арені революції. Волоцюги, які зрідка траплялись дорóгою, відступали до мурів. Проминувши останні будинки, екіпаж безшумно покотився м’якою периною пилюги, і чим глибшою ставала темрява, тим більше відчувалася свіжість, яка ніби спливала з листя дерев, що обступали польовий путівець. Посланець із табору Ернандеса спрямував коня ближче до Чарлза Ґулда.
— Кабальєро, — заговорив він із цікавістю в голосі, — ви — той, кого називають Королем Сулако, господарем копальні? Чи не так?
— Так, я — господар копальні, — відповів Чарлз Ґулд.
Чоловік якийсь час їхав легким чвалом мовчки, тоді сказав:
— Я маю брата, який служить серено у вас у долині Сан-Томе. Ви довели, що ви — чоловік справедливий. Не заподіяно жодної кривди нікому з тих, кого ви заклúкали на працю в гори. Мій брат каже, що жоден урядовий чиновник, жоден гнобитель Кампоне не показується по ваш бік струмка. Та й ваші власні чиновники не гноблять людей, які працюють в ущелині. Нема сумніву, що вони бояться вашої суворості. Ви — чоловік справедливий і могутній, — додав він.
Говорив він різким, незалежним тоном, але, очевидно, завів цю розмову з певною метою. Він розповів Чарлзові Ґулду, що був за давніх днів ранчеро в одній з низинних долин далеко на півдні, сусідом Ернандеса і хрещеним батьком його старшого сина, одним з тих, хто приєднався до нього, повставши проти рекрутського набору, з чого й почалися всі їхні біди. Це він поховав дружину та дітей свого компадре[197], вбитих солдатами, коли того забрали.
— Sí, сеньйоре, — хрипко бурмотів він, — я та ще двоє чи троє, кому пощастило лишитись на волі, поховали їх усіх в одній могилі біля попелища їхнього ранчо, під деревом, що колись затінювало їхній дах.
І це до нього Ернандес прийшов після того, як дезертирував, три роки потому. На ньому ще був мундир із сержантськими нашивками на рукаві, а на руках і грудях — кров його полковника. Його супроводжували троє солдатів, які були вислані в погоню за ним, але зробились борцями за свободу. І ще посланець розповів Чарлзові Ґулду, як він сам та кілька його друзів, побачивши отих солдатів, залягли в засаді за камінням, готові натиснути на спусковий гачок, аж тут він упізнав свого компадре і вискочив з укриття, викрикуючи його ім’я, бо знав, що Ернандес не міг повернутись для того, аби виконувати несправедливі накази й чинити утиски. Оті троє солдатів разом із тими, які лежали в засаді, утворили ядро славетної банди, і він, оповідач, став улюбленим лейтенантом Ернандеса на багато-багато років. Він гордо зазначив, що й за його голову чиновники встановили винагороду, але це не завадило їй відростити волосся по плечі і припорошитися сивиною. А тепер він дожив до того, що його компадре призначено генералом.
Він вибухнув приглушеним сміхом.
— І зараз ми з розбійників стали солдатами. Але подивіться, кабальєро, на тих, хто зробив нас солдатами, а його — генералом! Подивіться на цих людей!
Іґнасіо застережливо закричав. Світло ліхтарів екіпажа, линучи вздовж кактусових живоплотів по високих узбіччях, освітило перелякані обличчя людей, які стояли над дорóгою, над її такими глибокими вибоїнами через м’які ґрунти Кампо, як ото на англійських путівцях. Люди зіщулились, їхні очі на секунду зблиснули й розширились, а тоді світло, линучи далі, впало на відкрите коріння великого дерева, врослого в кактусовий живопліт, вихопило з темряви ще одне гроно облич, які боязко озиралися. Три жінки, одна з яких тримала на руках дитину, та двоє чоловіків у цивільному: один озброєний шаблею, а другий — рушницею, — всі гуртувались біля віслюка, який віз два клунки з ковдр. Іґнасіо знову закричав, обганяючи «каррету», довгу дерев’яну шабатуру на двох високих колесах з відчиненими задніми дверцятами, що хляпали на ходу. Кілька дам, які в ній їхали, напевно, впізнали білих мулів, бо скрикнули: