— Це ви, доньє Еміліє?
На повороті палахтіла велика пожежа, відблиски вогню грали на гіллі дерев, яке сплелося вгорі, мов арка. Це біля броду через мілкий струмок випадково зайнялося придорожнє ранчо з очеретяними стінами та дахом із трави, і полум’я, люто ревучи, освітлювало відкриту місцину, загачену кіньми, мулами та збентеженою галасливою юрбою людей. Коли Іґнасіо натягнув віжки, кілька дам бігом атакували екіпаж, благаючи Антонію їх підвезти. Вона відповіла на їхні крики, мовчки вказавши на свого батька.
— Мушу залишити вас тут, — промовив Чарлз Ґулд серед загального шуму.
Язики полум’я вже стрибали аж до неба, і потік утікачів, відринувши від палючого жару на дорогу, навалився на екіпаж. Дама середніх літ, убрана в чорний шовк, але з грубою мантою[198] на голові та грубою гіллякою в руці замість ціпка, похитнулась, приперта до переднього колеса. Двоє дівчат-підлітків, перелякані й мовчазні, вчепились їй у руки. Чарлз Ґулд дуже добре її знав.
— Misericordia![199] У цьому натовпі нас жахливо товчуть! — вигукнула вона, безстрашно всміхнувшись Чарлзові. — Ми вирушили в путь пішки. Усі наші слуги вчора втекли і приєднались до демократів. Ми маємо на думці віддатися під захист отця Корбелана, вашого праведного дядька, Антоніє. Він сотворив чудо з серцем розбійника, який не мав ні краплі милосердя. Чудо!
Вона поступово підвищувала голос до вереску, у міру того як її ніс уперед потік юрби, яка давала дорóгу кільком возам, що з розгону під’їхали від броду під гучні крики та цьвохкання батогів. Над шляхом носились великі рої іскор, змішаних із чорним димом, цівки бамбуку в стінах ранчо лускались у вогні зі звуком хаотичної стрілянини. І тоді враз яскраве палахтіння полум’я пригасло, і залишився тільки червонястий присмерк, у якому скрізь безцільно металися врізнобіч темні тіні; гамір голосів ущух ніби разом із полум’ям і мішанина голів та рук з пересварками та прокляттями ринула мимо і розчинилась у темряві.
— Зараз я мушу вас залишити, — повторив Чарлз Ґулд Антонії. Вона повільно повернула до нього голову й підняла з обличчя вуаль. Посланець і компадре Ернандеса під’їхав, острожачи коня.
— Чи не має господар копальні чого передати на словах Ернандесові, господареві Кампо?
Правдивість цього порівняння гостро вразила Чарлза Ґулда. Він свавільно порядкує в копальні, а нескоримий бандит порядкує в Кампо на тих самих сумнівних правах. Вони — рівні перед безправ’ям, яке панує в державі. Їм годі відмежувати свою діяльність від принизливих для чесної людини стосунків. Усю країну обплела густа сіть злочинства і корупції. Глибоке гнітюче розчарування на якийсь час заціпило Чарлзові вуста.
— Ви — чоловік справедливий, — не вгавав посланець Ернандеса. — Гляньте на отих людей, які зробили з мого компадре генерала й обернули нас на солдатів. Гляньте на тих олігархів, які, рятуючи своє життя, тікають без нічого, лише в одязі, який на них. Мій компадре про це не думає, але наших прибічників це може дуже здивувати, і я хочу говорити з вами від їхнього імені. Послухайте, сеньйоре! Уже багато місяців Кампо — наше. Нам не треба нікого ні про що просити, але солдати мусять отримувати платню, аби жити чесно після закінчення війни. Люди вірять, що душа у вас — така справедлива, що ваша молитва зцілить від хвороби всяку твар, наче молитва праведника. Не відмовте мені в кількох словах з ваших вуст — і вони подіють, ніби чари, на сумніви, посіяні в нашій партиді[200], де всі як один — чоловіки.
— Ви чуєте, щó він каже? — звернувся Чарлз Ґулд до Антонії.
— Вибачте нам, ми в такій скруті! — квапливо вигукнула вона. — І тільки ваша вдача — це вона невичерпний скарб, який ще може врятувати всіх нас, ваша вдача, Карлосе, не ваше багатство. Благаю вас, дайте цьому чоловікові слово, що приймете будь-яку домовленість, якої досягне мій дядько з їхнім ватажком. Одне слово. Більшого він не хоче.
На місці придорожньої хатини не залишилось нічого, тільки величезна купа приску, яка далеко розсіювала червоні відблиски, і в їхньому дедалі тьмянішому світлі обличчя Антонії здавалось густо зашарілим від хвилювання. Чарлз Ґулд, лише трохи повагавшись, дав бажану обіцянку. Він нагадував людину, яка ризикнула ступити на стежку понад безоднею, де нíяк повернутись і єдиний шанс на порятунок — пробиратися вперед. Уповні зрозумів це в ту мить, коли опустив очі на дона Хосе — той важко дихав, простертий на ношах поруч із випростаною Антонією, подоланий ненастанною боротьбою із силами моральної темряви, чиї трясовини породжують почварні злочини та почварні ілюзії. Посланець Ернандеса кількома словами висловив своє цілковите задоволення. Антонія стоїчно опустила вуаль, борючись із бажанням розпитати про Деку та його втечу. А Іґнасіо понуро зиркнув через плече.