Надійшов швидким рвучким кроком доктор Моніґем — і довідався, що господар усамітнився у своїй кімнаті, розпорядившись не турбувати його з жодного приводу. Але лікар і не прагнув негайно побачитися з Чарлзом Ґулдом. Деякий час він нашвидку оглядав поранених. Дивився на кожного по черзі згори вниз, потираючи підборіддя пальцями, і його невідривний незворушний погляд зустрічався з мовчазним запитанням у їхніх очах. Усі йшли на поправку; а коли підійшов до мертвого карґадора, то постояв біля нього трохи довше, придивляючись не до чоловіка, який уже відмучився, а до жінки, яка уклякла в мовчазному спогляданні застиглого обличчя із запалими ніздрями та блискучими білками неповністю заплющених очей. Вона повільно підвела голову і промовила слабким голосом:
— Він не так давно став карґадором — лише кілька тижнів тому. Його милість капатас узяв його на працю після багатьох прохань.
— Я не відповідаю за великого капатаса, — пробурмотів лікар, відходячи.
Лікар подався сходами нагору, до кімнати Чарлза Ґулда, але в останній момент завагався і, знизавши перекошеними плечима, відступив від дверей та почав поспішно скрадатись «корредором» у пошуках «камеристи» пані Ґулд.
Леонарда сказала йому, що сеньйора ще не вставала. Сеньйора доручила їй потурбуватися про доньок того італійця-посадеро. Вона, Леонарда, поклала їх у ліжко у власній кімнаті. Білява дівчинка поплакала-поплакала, та й заснула, а чорнява — старша — так і не зімкнула очей. Вона сиділа в ліжку, підтягнувши простирадла собі просто до підборіддя, і незмигно дивилась перед собою, мов маленька відьма. Леонарда не схвалювала того, що в будинок впустили дітей Віоли. Вона пояснила свої почуття байдужим тоном, і таким самим тоном поцікавилася, чи вмерла вже їхня мати. Щодо сеньйори, то вона, певно, спить. Відколи вона пішла до своєї кімнати, провівши донью Антонію з її вмирущим батьком, з-за дверей не долинало ні звуку.
Лікар, отямившись від глибокої задуми, різко попросив її негайно поклúкати господиню. Він пошкутильгав чекати на пані Ґулд до «сали». Був дуже стомлений, але надто схвильований, щоб сідати. У цій великій тепер порожній вітальні, у якій його зів’яла душа відсвіжилась по багатьох посушливих роках, а його ізгойський дух мовчки приймав терпимість багатьох побіжних поглядів, він блукав тепер навмання поміж стільців та столів, аж поки бистрим кроком не ввійшла пані Ґулд, загорнута в ранковий капот.
— Ви знаєте, що я не схвалював відправку срібла, — відразу почав лікар, ніби роблячи передмову до розповіді про свої нічні пригоди разом з капітаном Мітчеллом, головним інженером та старим Віолою у штабі Сотільйо. Лікар мав своє особливе бачення цієї політичної кризи, і вивезення срібла здавалося йому кроком нерозважним та приреченим на невдачу. Це те саме, якби генерал напередодні битви з якихось неясних міркувань відіслав геть найкращу частину своїх військ. Зливки можна ж було десь так заховати, щоб їх легко було дістати в разі потреби запобігти небезпекам, які загрожуватимуть Ґулдовій концесії. Але адміністрадóр діяв так, ніби величезний вплив і процвітання копальні тримаються на чесних методах, на розумінні корисності. А нічого подібного. Уживався єдино можливий метод. Усі ці роки Ґулдова концесія відкуповувалась, аби йти своїм шляхом. Паскудний то був процес. Він, Моніґем, цілком розумів, що Чарлза Ґулда від цього нудило і що він зійшов з давньої стежки, аби підтримати безнадійну спробу реформ. Лікар не вірив у можливість реформ у Костаґуані. І тепер копальня знову повернулась на давню стежку в іще гірших умовах, бо віднині їй доведеться мати справу не лише з жадібністю, викликаною її багатствами, а й з обуренням, пробудженим її спробою звільнитися з пут корупції. Це — розплата за поразку. Лікаря непокоїло те, що Чарлз Ґулд, на його думку, проявив слабкість у вирішальний момент, коли єдиним шансом на порятунок було просте повернення до старих методів. Слабкістю було прислухатися до зухвалого плану Деку.
Лікар простер руки догори, вигукуючи:
— Деку! Деку!
І зашкутильгав по кімнаті, сердито посміюючись. Багато років тому обидві його щиколотки були серйозно пошкоджені під час певного розслідування, провадженого в зáмку Санта-Марти комісією, яка складалася з військових. Про її призначення їм несподівано оголосив серед ночі Ґусман Бенто — громовим голосом, наморщивши лоба і блискаючи очима. Старий тиран, сказившись від одного зі своїх раптових нападів підозріливості, белькотів заклики до вірності впереміш із прокляттями та страхітливими погрозами. Камери та каземати зáмку на горі вже були повні в’язнів. Комісія відповідала за викриття жахливої змови проти Громадянина і Спасителя Вітчизни.