Страх навіженого тирана виразився у квапливій жорстокості слідства. Громадянин і Спаситель не звик чекати. Змова мала бути викрита. У внутрішніх подвір’ях зáмку лунало брязкання кайданів на ногах арештованих, звуки ударів, крики болю, а старші офіцери, з яких складалась комісія, гарячково працювали, приховуючи своє пригнічення та побоювання один від одного, а особливо від свого секретаря, отця Берона, військового капелана, який у ті часи тішився великою довірою Громадянина і Спасителя. Той піп був дебелий сутулий тип, товстий і м’якотілий, неохайним, із зарослою тонзурою на маківці пласкої голови, з тьмяно-жовтим обличчям, у лейтенантському мундирі, з масними плямами по всьому переду і з маленьким хрестиком, вишитим білими нитками, зліва на грудях. Мав масивний ніс та відвислу нижню губу. Доктор Моніґем ще й досі його пам’ятав. Пам’ятав попри всю свою силу волі, напружену до краю, аби забути. Ґусман Бенто долучив отця Берона до комісії явно з тією метою, щоб його просвічена ревність допомагала їй у її трудах. Доктор Моніґем ніяк не міг забути ні ревності отця Берона, ні його обличчя, ні безжального монотонного голосу, яким той вимовляв слова:
— То тепер ти зізнáєшся?
Він не здригався від цих спогадів, але вони зробили з нього того, ким він був в очах респектабельних людей, — людину, яка не дбає про загальні правила доброго тону, щось середнє між тямущим волоцюгою та лікарем із сумнівною репутацією. Але не всі респектабельні люди мали належну делікатність почуттів, аби зрозуміти, з яким душевним неспокоєм і з якою точністю деталей доктор Моніґем, медик копальні Сан-Томе, згадував отця Берона, військового капелана і колишнього секретаря військової комісії. Після всіх цих років доктор Моніґем у своїй квартирі при шпиталі в ущелині Сан-Томе пам’ятав отця Берона так само чітко, як і завжди. Згадував того попа ночами, часом і вві сні. У такі ночі лікар чекав на світанок із запаленою свічкою і, міряючи кроками кімнати, вдивлявся у свої босі ноги, міцно обхопившись руками. Уявляв собі отця Берона сидячим на чолі довгого чорного столу, за яким видно ряд голів, плечей та еполетів військових — членів комісії, які покусують гусячі пера і втомлено, з нетерплячим презирством вислуховують протести якогось в’язня, котрий закликає небеса у свідки своєї невинуватості, аж поки він, Берон, не вибухне:
— Яка користь від марнування часу на жалюгідні нісенітниці! Дайте-но я виведу його надвір на часинку.
І отець Берон виходив надвір услід за закутим у брязкучі кайдани в’язнем, якого вело двоє солдатів. Такі антракти повторювались день у день, багато разів, з багатьма в’язнями. Коли в’язень повертався, то був готовий у всьому зізнатися, про що заявляв отець Берон, нахиляючись над столом з тупим відразливим поглядом, притаманним ненажерам після ситної їди.
Інквізиторські інстинкти попа не дуже потерпали через брак класичного інструментарію інквізиції. У жоден період світової історії люди не мали труднощів з тим, як завдавати душевних та тілесних мук своїм ближнім. Нахил до цього розвинувся в них за давніх часів разом із дедалі складнішими пристрастями та дедалі витонченішою винахідливістю. Але заради справедливості треба сказати, що первісна людина не дбала про те, щоб винаходити тортури. Була вона ледача і чиста серцем. Нещадно розтрощувала своєму сусідові голову кам’яною сокирою через необхідність, а не від злоби. Найтупіший розум може вигадати болючу фразу чи затаврувати невинного жорстоким наклепом. Шматок шнура та шомпол, кілька мушкетів та шкіряна мотузка на додачу або навіть проста довбня з важкого твердого дерева, з усього маху звалена на людські пальці чи суглоби, — цього досить, аби завдати найвитонченіших мук. Лікар був дуже впертий в’язень, і природним наслідком отієї «поганої поведінки» (так це називав отець Берон) стало дуже травматичне приборкання, що дійшло вже було до крайньої межі. Ось чому його кульгава хода, його перекошені плечі, шрами на його щоках були такі промовисті. Зізнання, нарешті видобуті з нього, теж дійшли до крайньої межі. Коли він ночами часом міряв кроками свою кімнату, то дивувався, скрегочучи зубами від сорому і люті, з буяння своєї уяви, коли її розпалював той різновид болю, який робить правду, честь, самоповагу і саме життя дуже незначними.