І він не міг забути отця Берона з його монотонною фразою:
— А тепер ти зізнáєшся? — яка долинала до нього, жахаючи своїми повторами та ясністю значення, крізь незв’язне марення, спричинене нестерпним болем. Цього він не міг забути. Та це було не найгірше. Якби доктор Моніґем зустрів отця Берона на вулиці тепер, після всіх цих років, то був певен, що затрепетав би перед ним. Але такої ймовірності уже не варто було боятись. Отець Берон помер, проте через це млосне побоювання доктор Моніґем нікому не дивився в очі.
У певному розумінні доктор Моніґем став рабом привида. Вочевидь, із думками про отця Берона годі було повернутися на батьківщину, до Європи. Роблячи вимушені зізнання перед військовим судом, лікар не прагнув уникнути смерті. Він її жадав. Годинами просиджуючи на вологій земляній долівці в’язниці, напівголий і такий нерухомий, що павуки, його співкамерники, приплітали павутину до його сплутаного волосся, він заспокоював свої душевні муки проникливими міркуваннями, що злочинів, у яких він зізнався, вистачить для смертного вироку — що з ним зайшли надто далеко, аби залишити його живим і дати йому змогу про все розповісти.
Але на довершення жорстокості доктора Моніґема покинули місяцями повільно гнити в темряві камери, як у могилі. Без сумніву, сподівалися, що це його доконає і не треба буде завдавати собі клопотів зі стратою, але доктор Моніґем мав залізне здоров’я. А от Ґусман Бенто помер, і не від ножа, всадженого змовником, а від апоплексичного удару, і доктора Моніґема поспішно звільнили. З нього зняли кайдани при світлі свічки, від якого після місяців мороку в нього так заболіли очі, аж він мусив затулити лице руками. Його підвели. Серце його шалено калатало від страху перед свободою. Коли він спробував ступити кілька кроків, то через страшенну слабкість у ногах заточився і впав. У руки йому втулили дві палиці й виштовхнули з коридору. Сутеніло, у вікнах офіцерських казарм довкола внутрішнього подвір’я вже мерехтіли свічки, а присмеркове небо вразило його своїм неосяжним приголомшливим блиском. З його голих кістлявих плечей звисало тонке пончо, лахміття, що залишилось від штанів, сягало лише до колін, відросле за вісімнадцять місяців волосся звисало брудними сивими космаками над гострими вилицями. Коли він плентався повз двері вартівні, один із солдатів, які ліниво підпирали плечима стіну знадвору, підскочив до нього з дивним сміхом, піддавшись якомусь неясному імпульсу, і насунув йому на голову подертого старого солом’яного бриля. Доктор Моніґем похитнувся, але рушив далі. Він виставляв уперед одну палицю, тоді одну покалічену ногу, тоді другу палицю, друга нога заледве трохи підтягалась, волочачись по землі, наче й узагалі не могла ворушитися, і ті його ноги під обвислими полами пончо здавались не товщими за дві палиці, на які він опирався. Невпинний дрож стрясав його зігнуте тіло, змучені ноги та руки, костисту голову, конічну подерту тулію сомбреро, широкі пласкі криси якого лежали в нього на плечах.
За таких-от обставин і в такому-от убранні доктор Моніґем прямував назустріч свободі. І здавалося, що ці обставини нерозривно прив’язали його до Костаґуани, ніби якась жахлива процедура натуралізації, що глибоко занурила його в національне життя, набагато глибше, ніж це могли б зробити більший чи менший успіх та пошанування. З його європеїзмом покінчено, адже доктор Моніґем сам склав ідеалістичне уявлення про свою ганьбу. То було уявлення, напрочуд підходяще і відповідне для офіцера та джентльмена. Перш ніж податись до Костаґуани, доктор Моніґем був хірургом в одному з піхотних полків Її Величності. І в тому своєму уявленні він оминав увагою фізіологічні факти й розумні аргументи, а проте воно не було зовсім безглузде. Воно було просте. Правило поведінки, що ґрунтується переважно на суворих обмеженнях, — неодмінно просте. Погляд доктора Моніґема на те, як йому належить діяти, був суворим: то був погляд ідеалістичний настільки, що становив надумане перебільшення достеменного почуття. Це також був, за своєю силою, вагою і впертістю, погляд надзвичайно відданої натури.
Натура доктора Моніґема мала великий запас відданості. І всю її він звалив на голову пані Ґулд. Вірив у те, що вона варта всілякого поклоніння. У глибині душі тривожився і сердився через процвітання копальні Сан-Томе, оскільки її піднесення геть позбавляло пані Ґулд душевного спокою. Такій жінці не місце в Костаґуані. Про що думав Чарлз Ґулд, коли привіз її сюди? Це було неприпустимо! І лікар спостерігав за розвитком подій з похмурою і відчуженою стриманістю, якої надавала йому, за його уявленнями, його гірка історія.