Педро Монтеро, брат генерала, спішився серед галасливої спітнілої юрби прихильників, яких люто відтісняли національні гвардійці в обшарпаних мундирах. Зійшовши на кілька сходинок, він оглянув великий натовп, який на нього витріщався, і пощерблені кулями мури будинків навпроти, злегка затягнуті пронизаною сонцем млистою курявою. На іншому кінці площі впадало в очі слово Porvenir, складене з величезних чорних заголовних літер поміж розбитих вікон, і він з насолодою подумав про час помсти, бо ж був більш ніж певен, що Деку потрапить йому до рук. Ліворуч від нього Ґамачо, здоровенний і розпашілий, витираючи рукою заросле щетиною упріле лице, вищирився від дурних веселощів і оголив ряд жовтих іклів. Праворуч від нього маленький і худенький сеньйор Фуентес спостерігав, стиснувши губи, за тим, що відбувається. Юрба витріщалась, дослівно пороззявлявши роти, і аж затамувала подих від напруженого чекання, ніби сподівалася, що великий guerrillero, славетний Педріто, враз почне осипáти її якимись видимими щедротами. А почав він — промову. Почав з того, що викрикнув слово «Громадяни!», яке докотилось аж до тих, хто стояв посередині Пласи. Згодом більшій частині громадян залишилось чаруватися хіба що жестами оратора, який ставав навшпиньки, здіймав руки над головою, стиснувши кулаки, прикладав долоню до серця, зблискував сріблистими білками вирячених очей, щось ніби розмітав руками, на щось ніби вказував, когось ніби обіймав, фамільярно клав руку на плече Ґамачо, робив офіційні вітальні жести маленькому сеньйорові Фуентесу в чорному сюртуці, адвокатові, політику і щирому другові народу. З вуст тих, хто стояв найближче, зненацька зривались вигуки «Viva!», безладно розходились до країв натовпу, мов полум’я, що перебігає сухою травою, і завмирали десь ген глибоко у вулицях. У перервах над заюрмленою Пласою нависала важка тиша, в якій рот промовця далі відкривався та закривався, і поодинокі фрази — «щастя народу», «сини батьківщини», «увесь світ, el mundo entiero», — перетворюючись на слабке бриніння, тонке, ніби дзижчання москіта, долинали навіть до затоплених людом сходів собору. А оратор бив себе в груди, і здавалося, що він гарцює, мов кінь, між двома своїми прибічниками. То був прикінцевий апофеоз його промови. Тоді дві менші постаті зникли з очей публіки, а здоровенний Ґамачо, залишившись сам, виступив наперед і високо підніс над головою свого капелюха. Потім гордо надів його і загорлав: «Ciudadanos!»[203]. Сеньйора Ґамачо, колишнього бродячого торговця з Кампо, Commandante Національної гвардії, привітав глухий гул.