Величезний тамаринд затінював темнолистим гіллям увесь білий каркасний будинок пресвітерії. Юна індіанка з довгим волоссям, великими очима та маленькими ручками й ніжками винесла дерев’яний стілець, а худорлява старша жінка, сердита і невсипуща, весь час наглядала за нею з веранди.
Дон Пепе сів на стілець і закурив сигару, а священник втягнув ніздрями з долоні величезну понюшку тютюну. На його червонясто-брунатному обличчі, змарнілому, із запалими, ніби викришеними, щоками молодими були лише його щирі очі, які іскрились, мов два чорні діаманти.
Лагідним жартівливим тоном дон Пепе повідомив отця Романа, що Педріто Монтеро, послуговуючись пером сеньйора Фуентеса, питав його, на яких умовах він готовий відступити копальню, що має перебувати в належному робочому стані, сформованій на законних підставах з патріотичних громадян комісії, ескортованій невеличким військовим підрозділом. Священник звів очі до неба. Втім, вів далі дон Пепе, той мосо, який привіз листа, сказав, що дон Карлос Ґулд — живий і поки що йому дали спокій.
Отець Роман у кількох словах висловив свою вдячність за новину про те, що сеньйор адміністрадóр — у безпеці.
Срібноголосий дзвін на маленькій дзвіниці сповістив, що минає молитовна година. Пояс лісів, який замикав вхід до рівнини, стояв між призахідним сонцем та селищною вулицею, мов щит. По інший кінець скелястої ущелини, між стромовинами з базальту і граніту, стрімко здіймалася, заступаючи від мешканців Сан-Томе весь виднокруг, гора, поросла лісом до самої вершини й поки що вся освітлена сонцем. Високо-високо у блакиті нерухомо висіли три маленькі рожеві хмарки. Люди купками сиділи на вулиці між плетеними хатинками. Перед «касою» алькальда бригадири нічної зміни, які вже зібрались вести своїх людей на працю, поприсідали навпочіпки, утворивши кільце зі шкіряних шоломів, посхиляли бронзові спини й передавали по колу калабасу з мате. Мосо з міста, прив’язавши коня до дерев’яного стовпа перед дверима, розповідав їм сулакські новини, поки почорніла калабаса з відваром переходила з рук у руки. Сам поважний алькальд, стискаючи в руці довгу патерицю зі срібною голівкою, стояв поруч у бобровій шапці, зсунутій на потилицю, у білій настегенній пов’язці, квітчастому ситцевому халаті з рукавами, широко розхристаному на голому огрядному торсі, мов то був якийсь яскравезний купальний балахон. Тією регалією, себто патерицею, наділила його адміністрація копальні — джерело почестей, благоденства та миру. Він був одним з перших переселенців у цій долині, його сини та зяті працювали в надрах гори, яка, у щедротах своїх, ніби сама вивергала громохкі потоки руди з верхньої mesa, обдаровуючи трударів дарами добробуту, безпеки та справедливості. Він слухав розповідь про міські новини з цікавістю і водночас байдуже, ніби вони стосувались якогось іншого світу. І це правда — так воно для нього й було. За дуже небагато років у цих зацькованих напівдиких індіанцях розвинулось почуття приналежності до могутньої організації. Вони були міцно пов’язані з копальнею і пишались нею. Вона вселяла їм віру і довіру. Вони приписували їй захисні властивості та нездоланність, ніби вона була фетишем, виготовленим їхніми власними руками, бо ж були вони неосвічені, а в інших аспектах суттєво не відрізнялись від решти людей, які покладали безмежні надії на свої творіння. Алькальдові й на думку не спадало, що копальня може не захистити чи втратити свою силу. Хай собі городяни та мешканці Кампо переймаються політикою. Його кругле жовте обличчя з широкими ніздрями було незворушне і нагадувало ярий повний місяць. Він слухав схвильоване просторікування мосо без остраху, без подиву, взагалі не виявляв жодного почуття.