Він навмисно прибув до Сулако, і на його честь, після урочистостей на бéрезі, ОПСК влаштувала о першій годині званий обід, «конвіте»[40], на борту «Юнони». Капітан Мітчелл особисто керував вантажним баркасом, з верху до низу заквітчаному прапорами, який на буксирі у парового баркаса з «Юнони» перевіз його світлість з верфі на корабель. Були запрошені всі значні персони Сулако: один чи двоє іноземних комерсантів, усі нащадки давніх іспанських родин, які були тоді серед мешканців міста, великі землевласники з рівнини, поважні, ґречні, простодушні чоловіки, кабальєро бездоганного походження з маленькими руками і ногами, консервативні, гостинні й добросерді. Західна провінція була їхньою твердинею, їхня партія «бланко»[41] зараз була на коні, — це ж бо їхній президент-диктатор, «бланко» над усіма «бланко», сидів, ввічливо усміхаючись, між представниками двох дружніх іноземних еліт. А ті прибули разом з ним із Санта-Марти, аби підтримати своєю присутністю підприємство, в яке був інвестований капітал їхніх країн. Єдиною жінкою в цьому товаристві була пані Ґулд, дружина дона Карлоса, управителя срібної копальні Сан-Томе. Жінки Сулако не були такі передові, щоб аж настільки активно брати участь у громадському житті. Щоправда, напередодні ввечері вони ефектно пописались на великому балу в Інтенденсії, а от сюди пані Ґулд з’явилась одна-однісінька — яскрава пляма серед групи чорних фраків за спиною президента-диктатора на задрапованій багряною тканиною сцені, зведеній під тінистим деревом у гавані, де відбувалася церемонія початку земляних робіт. Вона вирушила на вантажному баркасі, повному значних осіб, сидячи під яскравими розмаяними прапорами на почесному місці поруч із капітаном Мітчеллом, який стернував, і лише її світла сукня надавала справді святкового відтінку похмурому зібранню у видовженому розкішному салоні «Юнони».
Над її плечем схилилося з уважною, втомленою усмішкою обличчя начальника залізничного управління (з Лондона), вродливе і бліде, оповите срібною хмаркою сивого волосся та підстриженої борідки. Подорож із Лондона до Санта-Марти поштовими суднами та у спецвагонах берегової залізничної гілки Санта-Марти (єдиної залізниці в тих місцях) була задовільна — навіть приємна — так, цілком задовільна. Але мандрівка через гори до Сулако — у старій diligencia[42], непроїжджими дорогами, які пролягали над страхітливими прірвами, — стала неабияким випробуванням.
— Двічі на день ми перевертались на краю глибочезних ущелин, — півголосом розповідав він пані Ґулд. — А коли нарешті доїхали до місця призначення, то я просто не знаю, що б ми робили без вашої гостинності. Яка глухомань це Сулако! І це мало б бути портове місто! Дивина!
— Ах, але ми дуже пишаємося Сулако. Воно мало історичне значення. За давніх часів тут розташовувався верховний церковний суд, якому підлягали два віцекоролівства, — натхненно пояснювала йому пані Ґулд.
— Я вражений. І не мав наміру принизити гідність Сулако. Схоже, ви — велика патріотка.
— Це місце чудове вже самим своїм розташуванням. Можливо, вам невідомо, як давно я тут мешкаю.
— Цікаво, відколи… — пробурмотів він, дивлячись на неї з легкою посмішкою.
Обличчя Пані Ґулд світилося живим розумом, і це молодило її зовнішність.
— Ми не можемо повернути вам ваш верховний церковний суд, але ви матимете більше пароплавів, залізницю, телеграф — і майбутнє у великому світі, а це безмірно вартісніше, ніж якісь пережитки церковної минувшини. Ви станете свідками чогось більшого, ніж два віцекоролівства. Але я й не уявляв, що на бéрезі моря може бути місце, настільки ізольоване від усього світу. От якби воно було за тисячу миль звідси, в глибині континенту, — будь ласка! Тут взагалі щось відбулося за останні сто років?
Поки він поволі говорив жартівливим тоном, з обличчя пані Ґулд не сходила легка усмішка. Іронічно погодившись із ним, вона запевнила його, що, авжеж, ні — у Сулако ніколи нічого не відбувалось. Навіть революції, яких на її віку було дві, шанували спокій цього місця. Вони розгортались у більш заселених південних регіонах республіки та великій долині Санта-Марта, що нагадувала одне велике поле бою, на якому протиборчі партії змагалися за право володіти столицею як найвищою винагородою і виходом до другого океану. Там люди були прогресивніші. А сюди, в Сулако, долинала тільки луна цих великих викликів, та ще, звичайно, щоразу змінювались їхні владні еліти, які прибували до них з-за гірських перевалів, — з-за тих самих, які й він оце перетнув у старій diligencia з таким-от ризиком для життя та здоров’я.