Собачий гавкіт поблизу його вбогого ранчо був першим сигналом, який змусив Ностромо збавити швидкість. Про собак він забув. Він різко звернув убік і пірнув у нетрі пальмового гаю, неначе у величезний багатоколонний храм, де, здавалось, шепотіла і стиха шелестіла високо над його головою непроглядна темінь. Перебіг гай, заскочив до ущелини й видерся на вершок стрімкого кряжа, де не росло ні дерев, ні кущів.
Звідти він побачив рівнину між містом та гаванню — відкритий млистий простір, залитий зоряним сяйвом. У нагірному лісі якийсь нічний птах видав дивний звук, що нагадував барабанні дрібушки. Внизу, за пальмарією на бéрезі, далі розкотисто гавкали собаки індіанця. Ностромо стало цікаво, що ж могло їх так розтривожити, і, глянувши зі свого узвишшя, він з подивом розрізнив унизу якісь ненастанні пересування, ніби то рухалось кілька довгастих ділянок землі. Ці темні рухомі латки, які почергово то виринали, то зникали з поля зору, переміщувались увесь час у напрямі від гавані і наводили на думку про послідовний порядок та певну мету. До Ностромо враз дійшло. То була колона піхоти, яка робила нічний марш-кидок до порізаного ущелинами передгір’я. Але він так мало розумів, що навіть не став губитись у здогадах і дошукуватися причин.
Темна рівнина знову застигла. Ностромо спустився з кряжа й опинився у відкритій пустельній місцевості між гаванню та містом. Серед цієї широчіні, межі якої губились у темряві, капатас ще сильніше відчував свою глибоку самотність. Став іти повільніше. Ніхто на нього не чекав, ніхто не думав про нього, ніхто не сподівався і не бажав його повернення. «Зраджений! Зраджений!» — бурмотів він сам до себе. Нікому не було до нього діла. На цей час він міг утопитись. Нікому не буде діла — окрім хіба що дівчаток, подумалось йому. Але вони — в англійської сеньйори і зовсім про нього не думають.
Він завагався, чи варто йти навпростець до «кази» Віол. Заради чого? На що йому там сподіватись? Схоже, його життя — занапащене звідки не глянь, достоту як у презирливих докорах Терези. Він з болем усвідомив, що йти йому не хочеться. Чи то були муки совісті, які вона йому напророчила, що тепер було ясно, — на порозі смерті?
Тим часом він відхилився від прямого шляху і, керуючись якимось інстинктом, завернув праворуч, до верфі та порту, місця своєї щоденної праці. Ураз забовванів видовжений прямокутник митниці, нагадуючи мур якоїсь фабрики. Жодна жива душа його не затримала, і, коли він обережно наближався з боку фасаду, його цікавість пробудили два вікна, в яких, на подив, світилось.
Вони причаровували, наводячи на думку про самотнє нічне чування якогось таємничого стража, оті два вікна, єдині на всю величезну покинуту будівлю, які кидали в гавань снопи тьмяного світла. Самотність була майже намацальною. У повітрі стояв різкий запах диму від вогнища, і Ностромо, піднявши очі, ледве добачив при мерехтінні зірок ріденьку димову млу. Поки він підходив, глибоку тишу розтинало стрекотіння цикад, що, здавалось, аж оглушувало його сторожкі вуха. Повільно, крок за кроком, він опинився у великому вестибюлі, темному і повному їдкого диму.
Багаття, розкладене біля сходів, догоріло, перетворившись на низеньку купку приску. Вогонь не перескочив на тверде дерево сходів, лише знизу тліло кілька сходинок, і по них перебігали іскри, позначаючи обвуглені краї. Ностромо побачив, що нагорі з відчинених дверей падає смуга світла. Падає на просторий сходовий майданчик, увесь затягнутий димом, який повільно клубочився. То була та сама кімната, освітлені вікна якої він бачив. Ностромо піднявся сходами, тоді зупинився, бо крізь відхилені двері угледів, як на стіну падала людська тінь. Це була безформна широкоплеча тінь когось, хто нерухомо стояв, опустивши голову, хоча самого його не було видно. Капатас, пам’ятаючи, що він зовсім беззбройний, відступив убік і, заховавшись у темному кутку, став чекати, не зводячи очей з дверей.