— Пішов на дно? — повільно повторив Ностромо. — Сотільйо в це вірить? Bueno!
Лікар, трохи сердячись, не міг уявити, у що ж іще можна вірити. Так, Сотільйо повірив, що баркас затонув і капатас карґадорів разом із Мартіном Деку та, можливо, одним-двома іншими політичними біженцями — втопилися.
— Кажу ж вам, сеньйоре докторе, — вставив Ностромо, — що Сотільйо всього не знає.
— Га? Що ви маєте не увазі?
— Він не знає, що я не загинув.
— Та й ми не знали.
— І вам навіть діла не було — нікому з вас, кабальєро на верфі, — що ви посилаєте людину з плоті й крові, подібну до вас самих, на безумну виправу, яка не може скінчитися добром.
— Ви забуваєте, капатасе, що мене на верфі не було. І я не схвалював цього плану. Тож не треба пускати мені шпильки. Кажу ж вам, чоловіче, що нам нíколи було думати про мертвих. Смерть стоїть за плечима кожного з нас. Ви пропали.
— Що пропав, то пропав! — перебив його Ностромо. — І заради чого — скажіть-но мені?
— А! Це ваша власна справа, — різко відказав лікар. — Не мене про це питайте.
У їхній неголосній розмові серед темряви запала пауза. Примостившись на краєчку столу і трохи відвернувшись один від одного, вони торкались один одного плечима, а очі їхні й далі дивилися на витягнуту постать, яка майже губилась у темній глибині кімнати, і здавалося, що вона, з випнутою вперед головою та плечима, моторошно нерухома, прагне вловити кожне слово.
— Muy bien! — нарешті пробурмотів Ностромо. — Хай так. Тереза мала рацію. Це моя власна справа.
— Тереза померла, — байдужим голосом зауважив лікар, а його думка тим часом працювала в іншому напрямі, підказаному тим, що можна було б назвати поверненням Ностромо до життя. — Вона померла, бідолашна жінка.
— Без священника? — стривожено запитав капатас.
— Ну й питання! Хто ж учора ввечері міг би привезти для неї священника?
— Упокой, Господи, її душу! — вигукнув Ностромо з похмурим і невтішним запалом, але доктор Моніґем не встиг здивуватись, бо, повертаючись до їхньої попередньої розмови, капатас похмуро повів далі: — Sí, сеньйоре докторе. Як ви й сказали, це моя власна справа. Дуже відчайдушна справа.
— У цій частині світу нема другої людини, яка врятувала б собі життя, діставшись до берега вплав, як оце ви, — захоплено промовив лікар.
І знову між цими двома запала мовчанка. Обидва замислились, а через розбіжність їхніх натур і думки в одного та другого розхóдились далеко. Лікар, якого штовхнула на ризиковані дії його відданість Ґулдам, з почуттям вдячності дивувався з того ланцюга випадковостей, який повернув Ностромо туди, де він стане найбільш корисним у справі порятунку копальні Сан-Томе. Лікар був відданий копальні. Вона уявлялась його п’ятдесятилітнім очам в óбразі маленької жінки в легкій сукні з довгим шлейфом, з голівкою, принадно обтяженою пишним білявим волоссям, та витончено-дорогоцінною душею, яка має щось від самоцвіту та квітки і світиться в усьому її поводженні. Мірою того, як над копальнею Сан-Томе збиралися хмари, ця ілюзія набувала сили, ставала невідступною і владною. І зрештою заволоділа ним цілком! Через відданість цій ілюзії, підсилену платонічним відмежуванням від звичайних у таких випадках заохочень у вигляді надії та нагороди, — думки та дії доктора Моніґема, сама його особистість стали надзвичайно небезпечними для нього самого та інших, усі фібри його душі розчинились у гордому почутті, що його самопосвята — єдине, що стоїть між обожнюваною жінкою та страшним нещастям.
Це було мов якесь сп’яніння, що зробило його геть байдужим до долі Деку, але залишило йому ясність розуму, аби оцінити політичну ідею Деку. То була добра ідея — і Барріос був єдиним засобом для її втілення. Лікарева душа, зів’яла й зіщулена від ганьби та безчестя, стала нещадною, відколи її переповнила ніжність. Повернення Ностромо було знаком долі. Доктор Моніґем не думав про нього людяно, як про свого ближнього, який щойно вирвався з лап смерті. Капатас був для нього лише потенційним посланцем до Кайти. Сáме тим, хто потрібен. Мізантропічна недовіра лікаря до людей (тим гостріша, що коренилася в особистій поразці) недостатньо піднесла його над звичайними людськими вадами. Він перебував під чарами усталеної репутації. Вірність Ностромо, про яку розтрубив капітан Мітчелл, яка виросла від того, що про неї вторили всюди і всяк, доктор Моніґем не ставив під сумнів як факт. Не ставив під сумнів і зараз, коли сам відчайдушно її потребував. Доктор Моніґем був така сама людина, як і інші, він визнавав загальне переконання в непощербності Ностромо лише тому, що жодне слово чи факт не суперечили цьому просто собі твердженню. Схоже, ця риса стала такою самою частиною Ностромо, як і вуса чи зуби. Годі було уявити його якимось іншим. Питання полягало в тому, чи погодиться він узяти на себе таку небезпечну і відчайдушну місію. Лікар був досить спостережливий, щоб від початку помітити у вдачі цього чоловіка щось особливе. Немає сумніву, що пропажа срібла йому болить.