«Треба буде виявити йому найбільшу довіру», — сказав лікар самому собі, з певною проникливістю оцінюючи натуру, з якою мав справу.
Думки ж Ностромо, поки обоє вони мовчали, були сповнені похмурої нерішучості, гніву і недовіри. Втім, він першим порушив мовчанку.
— У тому, щоб допливти до берега, нема нічого особливого, — сказав він. — А от у тому, що було перед тим — і що сталось опісля…
Він не закінчив думки, швидко осікшись, ніби вона наразилась на нездоланну перепону. А лікар з гідною Макіявеллі вправністю вів власну гру. Він сказав якомога приязніше:
— Це нещастя, капатасе. Але ніхто й не подумає вас засуджувати. Велике нещастя. Насамперед, срібло не треба було вивозити з копальні. То все Деку, — утім, він мертвий. Нема чого про нього говорити.
— Так, — погодився Ностромо, коли лікар зробив паузу, — нема чого говорити про мертвих. Але я ще не помер.
— Це правда. Врятуватися змогла б лише людина вашої відваги.
Тут доктор Моніґем був щирий. Він високо цінував відвагу цього чоловіка, про якого загалом був невисокої думки, бо втратив ілюзії щодо людства загалом через окремий випадок, коли його власна мужність зазнала краху. Змушений протягом чорної смуги у своєму житті стикатися сам-один з багатьма небезпеками фізичного плану, він добре знав про найнебезпечніше явище, спільне для них усіх: нищівне, паралізуюче відчуття людської малості, бо якраз воно й завдає поразки людині, яка бореться з природними силами, сама, далеко від товаришів. Особливо виразно лікареві вдалось намалювати в уяві картину, як після кількагодинної напруги і тривоги капатас раптом кидається в темну безодню, де немає ні землі, ні неба, і не тільки безстрашно їй протистоїть, а й успішно перемагає. Авжеж, цей чоловік — неперевершений плавець, це відомо, але лікар вирішив, що цей приклад свідчить передусім про безстрашність духу. Це його тішило, бо віщувало успіх важкої місії, яку він мав намір довірити капатасові, дивом дивним воскреслому і знову здатному бути корисним. І з неясною втіхою в голосі лікар зауважив:
— Напевно, було страх як темно!
— То була найнепроглядніша темінь, яка лише буває на Ґольфо, — коротко погодився капатас. Він злагіднів завдяки цій, як йому здалось, ознаці певного легкого зацікавлення тим, що його спіткало, і вдавано різко та недбало зронив кілька описових фраз. Тієї миті він почувався балакучим. Сподівався на зростання цього зацікавлення і що воно, підтримане чи відкинуте, поверне йому його «я» — єдине, що він втратив у тій відчайдушній виправі. Проте лікар, зосереджений на своїй власній відчайдушній авантюрі, з жахливою впертістю хилив у свій бік. У нього вихопився скрушний вигук:
— Як шкода, що ви не закричали й не засвітили ліхтар!
Почувши ці несподівані слова, Ностромо закам’янів, приголомшений їхньою несвітською жорстокістю. Це було те сáме, що сказати: «Хотів би я, щоб ви показали себе боягузом, хотів би я, щоб за ваші труди вам перерізали горлянку!». Природно, капатас прийняв це особисто, хоч це стосувалось лише срібла і за цим простим висловом ховалось багато застережень. Від несподіванки й люті Ностромо занімів, кров його закипіла і шалено застугоніла у вухах, і він уже майже не чув лікаря, який говорив далі:
— Бо я переконаний, що, якби Сотільйо захопив срібло, то круто розвернувся б і подався до якогось маленького закордонного порту. З економічного погляду це була б втрата, і все ж не така велика втрата, як через те, що срібло затонуло. Найкраще було б мати його напохваті в безпечному місці й використати його частину, аби підкупити Сотільйо. Але я сумніваюся, чи додумався б до такого дон Карлос. Для Костаґуани він не годиться, і це факт, капатасе.
Почувши ім’я дона Карлоса, капатас опанував свій гнів, який бурею накрив був його. Він прийшов до тями і став ніби іншою людиною — людиною, яка замислено промовила тихим і рівним голосом: