Выбрать главу

Начальник залізниці кілька днів тішився гостинністю пані Ґулд і був за це справді вдячний. Від часу від’їзду з Санта-Марти він геть втратив був відчуття європейського життя, опинившись в екзотичних умовах. А в столиці перебував як гість посольства і провадив активні переговори з членами уряду дона Вінсенте — людьми культурними, яким були не чужі правила цивілізованого бізнесу.

А найбільше його цікавило тоді придбання землі для залізниці. У долині Санта-Марта, де вже була одна залізнична гілка, люди були поступливі, і справа стояла лише за ціною. Для оцінки вартості землі була призначена комісія, і проблема розв’язалася завдяки розумному впливу на членів комісії. Але в Сулако — у Західній провінції, розвитку якої й мала послужити залізниця, — виникли труднощі. Віками це місто надійно ховалося за природними бар’єрами, і всілякі новітні прожекти відступали перед прірвами його гірського кряжа, його мілководою гаванню, за якою лежав вічний штиль захмареної затоки, перед обскурантизмом власників його родючих ґрунтів — усіх цих давніх аристократичних іспанських родин, усіх цих дона Амброзіо такого і дона Фернандо сякого, які, схоже, ставились до появи на їхніх землях залізниці просто-таки з неприязню і підозрою. Сталося так, що деякі пошукові експедиції, розсіяні по всій провінції, були залякані погрозами фізичної розправи. Подекуди виникли несамовиті претензії щодо ціни. Але поборник залізниць пишався тим, що в будь-якій екстреній ситуації поводився належно. Наразившись у Сулако на ворожі емоції сліпого консерватизму, він реагував на них теж емоційно, а вже потім обґрунтовував свою позицію суто правовими аргументами. Уряд був зобов’язаний виконувати свою частину угоди з правлінням нової залізничної компанії, навіть якщо для досягнення мети потрібно було застосовувати силу. Але найменше він бажав збройного втручання у спокійне виконання своїх планів. Вони були надто широкі і далекосяжні та надто обнадійливі, щоб не звернути заради них гори, тож він задумав витягти президента-диктатора у поїздку з церемоніями та промовами та з кульмінацією у вигляді великих урочистостей у гавані Сулако з приводу початку земляних робіт. Зрештою, він був їхня людина — той дон Вінсенте. Втілював тріумф найкращих рис Держави. Такими були факти, доводив сам собі сер Джон, а якщо факти щось означають, то авторитет такої персони має бути реальний і особиста її участь у заходах викличе миротворчий ефект, який тут і потрібен. Йому вдалось організувати поїздку за допомогою одного дуже розумного адвоката, відомого в Санта-Марті як агента срібної копальні Ґулда, найбільшої в Сулако, та й у всій Республіці. То була і справді казково багата копальня. Схоже, що її так званий агент, очевидно, чоловік культурний і здібний, здобув, хоч і не мав офіційної посади, надзвичайний вплив у найвищих ешелонах влади. Він мав підстави запевнити сера Джона, що президент-диктатор вирушить у таку поїздку. Втім, у тій самій розмові він висловив жаль, що участь у ній також неодмінно збирається взяти генерал Монтеро.

Генерал Монтеро, якого початок боїв застав нікому не відомим армійським капітаном, що відбував службу на глухих східних кордонах держави, пов’язав свою долю з партією Ріб’єри в той момент, коли особливі обставини волею випадку надали цій незначній підтримці неабиякої ваги. Воєнна фортуна чудесно йому сприяла, і перемога під Ріо-Секо (після цілоденного відчайдушного бою) утвердила його успіх. Зрештою він піднявся до генерала, воєнного міністра та мілітарного лідера партії «бланко», хоча в походженні його не було нічого аристократичного. Власне, подейкували, що він та його брат, сироти, дістали виховання завдяки щедротам одного славетного європейського мандрівника, на службі в якого наклав життям їхній батько. За іншою версією, батько їхній був не хто інший, як вугляр десь у лісі, а мати — охрещена індіанка з глибини континенту.

Хай там як, а костаґуанська преса мала звичай іменувати лісовий марш-кидок Монтеро від його «командансії»[43] з метою з’єднатися з силами «бланко» на початку заворушень «найгероїчнішим воєнним подвигом наших днів». А ще приблизно в той самий час заявився його брат з Європи, де, вочевидь, ходив у секретарях консула. Втім, зібравши невелику банду кримінальників, він продемонстрував певний талант як партизанський ватажок — і після встановлення миру був винагороджений посадою військового коменданта столиці.

вернуться

43

Командансія (ісп. comandancia) — комендатура.