— Без сумніву, — промимрив Ностромо досить голосно, щоб лікар його почув. — Може, тут — не двоє дурнів, а навіть більше. Хтозна?
— А це вже моя справа, — різко сказав доктор.
— Як вивезення проклятого срібла у море було моєю справою, — різко відповів Ностромо. — Розумію. Bueno! У кожного свої причини. Але ви останній, з ким я розмовляв перед тим, як вийти в море, і ви говорили зі мною так, ніби я — дурень.
Ностромо терпіти не міг лікаревого сардонічного ставлення до своєї доброї репутації. Трохи іронічне визнання з боку Деку його зазвичай бентежило, та зате лестила фамільярність такого чоловіка, як дон Мартін, а от лікар був ніхто. Капатас пам’ятав його нужденним ізгоєм, який вештався вулицями Сулако і не мав жодного друга чи знайомого, поки дон Карлос Ґулд не взяв його на службу до копальні.
— Може, ви й дуже мудрий, — замислено вів він далі, вдивляючись у темінь кімнати, пронизану моторошною загадкою смерті закатованого Гірша. — Але я — не такий дурень, як тоді, коли виходив у море. Відтоді я дещо засвоїв, а сáме — що ви людина небезпечна.
Доктор Моніґем був надто заскочений, аби спромогтись на щось більше, ніж вигук:
— Та що ви таке кажете?
— Якби він міг говорити, то сказав би те сáме, — вів своєї Ностромо, киваючи на вкриту тінню голову мерця, що темніла на тлі вікна, крізь яке світили зорі.
— Не розумію вас, — кволим голосом відказав доктор Моніґем.
— Ні? Можливо, якби ви не підтримали Сотільйо в його божевіллі, то він не поспішав би розпинати на дибі нещасного Гірша.
Лікар здригнувся від такого припущення. Але його самопосвята, поглинувши всі його чуття, загартувала його серце супроти каяття і жалю. І все ж, аби остаточно заспокоїти себе, йому захотілося голосно і презирливо відкинути звинувачення.
— Ба! Ви смієте казати мені це, коли йдеться про такого чоловіка, як Сотільйо. Визнаю, я зовсім не думав про того Гірша. А якби й думав, то нічим би не міг зарадити. Усім ясно, що нещасний був приречений від тієї миті, коли вхопився за якір. Він був приречений, кажу вам! Як і сам я — приречений, швидше за все.
Ось що сказав доктор Моніґем у відповідь на заувагу Ностромо — досить виправдану заувагу, тому через неї мучила совість. Він не був черствий. Але нагальність, велич, вага того завдання, яке він перед собою поставив, затьмарювала всі суто людські міркування. Він узявся до справи із запалом фанатика. Усе це йому не подобалося. Йому осоружно було брехати, ошукувати, заманювати в пастку навіть найпідлішу падлюку. Осоружно — через виховання, природне чуття і традиції. Роль зрадника була несумісна з його натурою і жахала його. На цю жертву він пішов як на самоприниження. З гіркотою казав сам собі: «Я — єдиний, хто годиться для цієї брудної роботи». І вірив у це. Він не був підступний. Його простота сягала таких масштабів, що, хоч він і не мав героїчного наміру піти на смерть, але той ризик, і ризик смертельний, на який він себе наражав, його якось зміцнював і заспокоював. У такому-от душевному настрої доля Гірша поставала в його уявленні як крапля в морі світової жорстокості. Він розглядав цей епізод із практичного погляду. Що це означало? Чи не було це ознакою якоїсь небезпечної зміни в ілюзіях Сотільйо? Лікар не розумів, навіщо було саме отак-от убивати цю людину.
— Так. Але навіщо стріляти? — пробурмотів він про себе.
Ностромо вперто мовчав.
Розриваючись між сумнівами й надіями, стривожений калатанням дзвонів, які вітали прибуття Педріто Монтеро, Сотільйо провів ранок, борючись зі своїми думками, — і бій цей був нерівний через його порожні мізки та шалені пристрасті. Розчарування, захланність, гнів і страх зчинили в душі полковника більший гармидер, ніж бевкання дзвонів у місті. Жодні його плани не здійснились. Ні Сулако, ні срібло копальні не потрапили йому до рук. Він не звершив жодного воєнного подвигу, щоб закріпитись на своїх позиціях, і не захопив жодної значної здобичі, аби забратися з нею геть. Педріто Монтеро, і як друг, і як ворог, наганяв на нього страх. Передзвін доводив його до сказу.
Уявивши попервах, що його можуть негайно атакувати, він вишикував свій батальйон на бéрезі при повній зброї. Тепер він відчужено міряв кроками кімнату, часом зупинявся і гриз нігті на правиці, скоса втупивши моторошний погляд у підлогу, а тоді, сердито й виклично роззирнувшись довкола, знову починав несамовито тупцювати. На столі лежали його капелюх, нагайка та револьвер. Його офіцери, з’юрмившись біля вікна, звідки відкривався вигляд на міські ворота, обговорювали між собою, як користуватись його польовим біноклем, придбаним торік на виплат в Ансані. Бінокль переходив з рук до рук, і в якийсь момент його власника засúпали занепокоєними питаннями.