Відчув відразу — невідлучну від того незглибного страху, який підкрадався до нього звідусіль. Неохоче згадав і про вирячені очі того торговця шкурами, його корчі, голосні схлипи та ремствування. Це було не співчуття і навіть не просто нервова чутливість. Насправді, хоч Сотільйо ні на мить не повірив у його розповідь — він і не міг повірити, ніхто не повірив би в такі нісенітниці, — однак певні проблиски розпачливої щирості прикро його вражали. Від цього йому ставало зле. А ще він підозрював, що Гірш збожеволів від страху. А допит психа — діло безнадійне. Ба! Та це ж прикидання. Нічого, крім прикидання. Він, Сотільйо, знає, як дати собі з цим раду.
Він розбурхав у собі лють до належної міри. Він трохи прижмурив свої гарні очі, сплеснув у долоні, — безшумно з’явився ординарець, капрал з багнетом при стегні та кийком у руці.
Полковник віддав йому розпорядження, і ось уже нещасний Гірш, якого увіпхнули в кімнату кілька солдатів, застав Сотільйо грізно нахмуреним: він сидів у широкому кріслі в капелюсі, широко розставивши коліна, впершись руками в боки, владний, поважний, непереможний, зверхній, величний, жахливий.
Гірша зі зв’язаними за спиною руками жбурнули були в одну з маленьких комірок. Очевидно, забули про нього на довгі години, і він лежав, безживно простершись долі. З цього усамітнення, сповненого розпачу і жаху, його тепер брутально виштовхали копняками та стусанами — в’ялого, отупілого. Він вúслухав погрози та застороги, а потім повторив свої давніші відповіді на запитання, опустивши підборіддя на груди, зі зв’язаними за спиною руками, трохи похитуючись перед Сотільйо і не підіймаючи очей. Коли капрал ткнув його багнетом під підборіддя і змусив підвести голову, він дивився порожнім поглядом, немов у трансі, й по його брудному, вкритому саднами і подряпинами блідому лиці котилися великі, як горошини, краплі поту. Тоді раптом перестали котитись.
Сотільйо мовчки дивився на нього.
— Перестанеш ти нарешті впиратися, ти, шельмо? — спитав він.
І от уже через балку перекинуто мотузку, одним кінцем якої обкручено зап’ястя сеньйора Гірша, а за другий кінець взялися троє солдатів і стали чекати. Гірш нічого не відповів. Його важка нижня губа недоумкувато відвисла. Сотільйо подав знак. Ноги Гірша відірвались від підлоги, і в кімнаті розлігся крик розпачу й агонії, який прокотився коридорами великої будівлі, розітнув повітря надворі, змусив кожного солдата у прибережному таборі звести очі на вікна, а щодо офіцерів у вестибюлі, то дехто збуджено загомонів, блискаючи очима, а дехто, зціпивши губи, похмуро дивився у підлогу.
Сотільйо в супроводі солдатів вийшов з кімнати. Вартовий на сходовому майданчику віддав честь. Гірш далі лементував на самоті, за напівзакритими жалюзі, а тимчасом сонячне проміння відбивалось від водної гладіні в гавані рухливими світляними брижами високо на стіні. Гірш лементував, піднявши брови і широко розкривши рота — величезного, чорного, повного зубів, аж карикатурного.
У все ще жаркому повітрі безвітряного пополудня відгомін його агонії сягав контори ОПСК. Капітан Мітчелл вийшов на балкон, намагаючись зрозуміти, щó відбувається, і почув слабкий, але виразний крик, і цей моторошний звук стояв йому у вухах і після того, як він, збліднувши, повернувся в кімнату. Кілька разів протягом тих пополудневих годин його щось поривало вийти на балкон.
Сотільйо, роздратований, понурий, невтомно походжав туди-сюди, радився зі своїми офіцерами, роздавав суперечливі накази під акомпанемент цього пронизливого волання, яке проникало в усі кутки порожньої озії. Часом западало довге моторошне мовчання. Кілька разів полковник захóдив до катівні, де на столі лежали його шабля, нагайка, револьвер та польовий бінокль, і питав із силуваним спокоєм:
— Скажеш ти нарешті правду? Ні? Я можу почекати.
Але він уже не міг дозволити собі чекати. У тому то й річ. Щоразу, коли він захóдив і виходив, грюкаючи дверима, вартовий на сходовому майданчику віддавав честь і зустрічав у відповідь чорний, ядучий, блудний погляд, який насправді анічогісінько не бачив, лише віддзеркалював душу, яка за ним чаїлась, — душу, сповнену похмурої ненависті, нерішучості, захланності й люті.
Сонце вже сіло, коли Сотільйо зайшов іще раз. Солдат вніс дві запалені свічки й вислизнув з дверей, безшумно їх причинивши.
— Говори, ти, жидівське поріддя диявола! Срібло! Срібло, кажу! Де воно? Де ті каналії-іноземці його заховали? Зізнавайся, інакше…
Слабкий дрож перебіг туго натягнутою мотузкою від викручених рук, але тіло сеньйора Гірша, підприємливого бізнесовця з Есмеральди, висіло під масивною балкою, витягнуте і безмовне, обернуте жахливим обличчям до полковника. Хвиля нічного повітря, охолодженого снігами Сьєрри, поступово розливала в задусі кімнати приємну свіжість.