— Говори… злодюго… мерзотнику… пікаро… інакше…
Сотільйо схопив нагайку, замахнувся і зупинився. Він відчував, що заради одного слова, одного-єдиного словечка впав би навколішки, гнув би хребет, плазував би по підлозі перед дрімотним, але свідомим поглядом тих застиглих вибалушених очей, якими дивилася ця брудна розкуйовджена голова з перекошеним ротом, безмовно опущена на груди. Полковник заскреготів зубами від люті й оперіщив Гірша нагайкою. Мотузка тягучо завібрувала від удару, мовби її запустило в рух довге вагадло. Але коливання те не передалося тілу сеньйора Гірша, відомого на узбережжі торговця шкурами. Натомість воно підскочило на кілька дюймів від конвульсійного напруження вивернутих рук, корчачись, мов риба на гачку. Голова сеньйора Гірша відкинулась назад, м’язи горла нап’ялись, підборіддя затремтіло. Цокотіння його зубів на мить сповнило простору півтемну кімнату, де вогонь двох, одна біля одної, свічок утворював світлу пляму. А коли Сотільйо, знов замахнувшись, чекав, поки Гірш заговорить, той, зненацька блиснувши вищиреними зубами і подавшись вивернутими плечима вперед, щосили плюнув йому в лице.
Нагайка, якою полковник був замахнувся, випала йому з рук, і він відскочив, тихо перелякано скрикнувши, ніби його обдало струменем смертельної отрути. Блискавично схопив револьвер і двічі вистрілив. Здавалося, що звук пострілів і віддача від них ураз обернули його нестримну лють на ідіотичне заціпеніння. Він стояв з відвислою нижньою щелепою та застиглими очима. Що ж він накоїв, Sangre de Dios[214]! Що ж він накоїв? Полковник стояв приголомшений своїм імпульсивним вчинком, який навік запечатав ці вуста, з яких треба було так багато витягти. Що він скаже? Як пояснить? У голові його пронеслась думка втекти кудись стрімголов, куди завгодно, боягузтво навіть підказувало йому малодушну і безглузду ідею заховатись під столом. Але було запізно, його офіцери вже безладно кинулись до кімнати, гучно брязкаючи піхвами, приголомшено і здивовано галасуючи. Але оскільки вони не вгородили йому відразу шабель у груди, то зухвальство Сотільйо взяло гору. Втерши обличчя рукавом, він опанував себе. Повільно обвів кімнату лютим поглядом, який зупиняв галас усюди, куди падав; і тут заклякле тіло покійного сеньйора Гірша, комерсанта, ледь гойднулось, напівперевернулось і повисло нерухомо, аж усі навколо нажахано зашепотілись та тривожно зачовгали ногами.
Хтось голосно зауважив:
— Навіщо ви його вбили, mi colonel?
— Бо він у всьому зізнався, — відповів Сотільйо, знахабнівши від розпачу. Він почувався загнаним у кут. Покладався у своєму зухвальстві на власну репутацію, і досяг неабиякого успіху. Його слухачі подумали, що він цілком здатен на такий вчинок. Були готові вірити в його підмальовану розповідь. Ніяка легковірність не буде така завзята і сліпа, як легковірність жадібності, у всесвітніх масштабах вона і є мірилом морального занепаду та інтелектуального зубожіння людства. Ах! Він зізнався в усьому, цей причмелений жид, цей bribon[215]. Добре! Тоді він більше не потрібен. Зненацька почувся оглушливий регіт сеньйора капітана — чоловіка з великою головою, маленькими кругленькими очками та почварно товстими, аж мовби застиглими щоками. А старий майор, високий і химерно обшарпаний, мов опудало, обійшов довкола покійного сеньйора Гірша, украй самовдоволено бурмочучи собі під ніс, що тепер уже не страшні жодні зрадливі підступи цього мерзотника. Інші хіба дивились, переминаючись з ноги на ногу і пошепки перекидаючись між собою короткими заувагами.
Сотільйо пристебнув шаблю і віддавав короткі безапеляційні накази, аби пришвидшити відступ, який він призначив на другу половину дня. Зловісний, поважний, у сомбреро, насунутому на самі брови, він першим помаршував до виходу в такому душевному сум’ятті, що цілковито забув про те, що сюди може надійти доктор Моніґем. Коли офіцери строєм виходили вслід за ним, один чи двоє поспішно озирнулись на покійного сеньйора Гірша, комерсанта з Есмеральди, який задерев’яніло погойдувався, спочилий навік, наодинці з двома запаленими свічками. У порожнечі кімнати здоровенна тінь голови та плечей на стіні здавалась тінню живої людини.
Надворі вояки мовчки шикувались і відходили, рота по роті, без барабанів і сурм. Майор — старе опудало — командував ар’єргардом, але наряд, який він залишив на митниці, віддавши наказ її спалити (і «щоб згоріла туша того зрадника-жида, яка там висить»), у поспіху не вправився як слід підпалити сходи. Тіло покійного сеньйора Гірша деякий час лишалось у похмурій порожнечі недобудованої озії, де моторошно відлунювало грюкання і клацання дверей та клямок, шарудіння підхоплених протягами клаптів паперу та тремтячі зітхання, які з кожним поривом вітру прокочувались під високим дахом. Світло двох свічок, які горіли перед витягнутим і бездиханним тілом покійного сеньйора Гірша, відкидало відблиски, здалеку видні на суходолі й на морі, мов сигнальні вогні серед ночі. Ностромо не покидала дрож через той труп, а доктора Моніґема спантеличувала таємниця цієї страшної кончини.