Лікар відітхнув.
— Послухайте, капатасе, — сказав він, майже приязно торкнувшись рукою плеча Ностромо. — Хочу сказати вам дуже просту річ. Ви у безпеці, бо ви — необхідні. Я не викажу вас нізащо у світі, бо ви мені потрібні.
У темряві Ностромо закусив губу. Про це він уже наслýхався. І знав, щó це означає. З нього досить. Але зараз він має шануватись, подумав він. А ще він подумав, що було б необачно розставатися зі своїм візаві у гніві. Хоча лікар і був визнаним цілителем, але мав серед мешканців Сулако репутацію чоловіка лихого. Ця опінія ґрунтувалась на його дивній зовнішності та брутально-іронічній манері триматись — зримих, намацальних і неспростовних доказах лихої вдачі лікаря. А Ностромо був з народу. Тож лише недовірливо гмикнув.
— Попросту кажучи, без вас не обійтися, — вів далі лікар. — У ваших силах врятувати це місто і… всіх від нищівної захланності людей, які…
— Ні, сеньйоре, — понуро відказав Ностромо. — Не в моїх силах повернути срібло, бо ви віддасте його Сотільйо, чи Педріто, чи Ґамачо. Хіба я знаю?
— Ніхто не очікує від вас неможливого, — була відповідь.
— Ви самі сказали — ніхто, — пробурмотів Ностромо похмурим тоном, у якому звучала погроза.
Але доктор Моніґем, сповнений надій, не звернув уваги на ці загадкові слова та погрозливий тон. Очі їхні, звиклі до темряви, уже чіткіше розрізняли постать покійного сеньйора Гірша, аж їм здалося, що вона наблизилась. І лікар, стишивши голос, виклав свій план, ніби боячись, що його можуть підслýхати.
Він виявив до незамінної людини повну довіру. Приховані в його словах лестощі та натяки на великий ризик звучали для капатаса знайомо. Ностромо з прикрістю їх вловлював, охоплений нерішучістю і невдоволенням. Він добре розумів, що лікар переймався тим, аби врятувати копальню Сан-Томе від знищення. Без неї він — ніхто. Це в його інтересах. І так само в інтересах сеньйора Деку, всіх «бланко» та європейців було переманити на свій бік карґадорів. Думки його зосередились на Деку. Що з ним буде?
Затягнута мовчанка Ностромо занепокоїла лікаря. Зовсім без потреби він наголосив, що, хоч зараз Ностромо в безпеці, але весь час ховатись він не зможе. Перед ним стоїть вибір: або взяти на себе місію посланця до Барріоса, попри всі її небезпеки та труднощі, або покинути Сулако крадькома, безславно, без грошей.
— Жоден з ваших друзів зараз не зможе нагородити чи захистити вас, капатасе. Навіть сам дон Карлос.
— Не треба мені вашого захисту й ваших нагород. Я лише хочу мати змогу покластись на вашу відвагу та здоровий глузд. Коли я тріумфально, за вашими словами, повернуся з Барріосом, то можу не застати нікого з вас. Зараз вам ніж приставлений до горла.
Тепер настала черга лікаря помовчати, зважуючи загрози з боку непередбачених обставин.
— Що ж, і ми хочемо покладатись на вашу відвагу та здоровий глузд. І вам також ніж приставлений до горла.
— Ах так! І кому я за це повинен дякувати? Що мені ваша політика та ваші копальні — ваше срібло та ваші конституції — якийсь там ваш дон Карлос і якийсь там дон Хосе?..
— Не знаю, — зірвався роздратований лікар. — Але небезпека загрожує невинним людям, чийого мізинця не варті ні ви, ні я, ні всі ріб’єристи вкупі. Не знаю. Вам треба було добре поміркувати, перш ніж дозволяти Деку втягнути себе у все це. Ви мусили подумати як чоловік, а якщо не подумали тоді, то намагайтеся чинити як чоловік тепер. Чи ви гадали, що Деку так уже турбувався про те, що трапиться з вами?
— Не більше, ніж про це турбуєтеся ви, — пробурмотів Ностромо.
— Авжеж, я не турбуюся про те, що трапиться з вами, так само як не турбуюся про те, що трапиться зі мною.
— І все тому, що ви — такий щирий ріб’єрист? — недовірливо запитав Ностромо.
— Усе тому, що я — такий щирий ріб’єрист, — жорстко повторив доктор Моніґем.
І Ностромо, відчужено дивлячись на труп сеньйора Гірша, знову замовк, думаючи, що лікар — людина небезпечна не в єдиному значенні цього слова. Довіряти йому не можна.
— Ви говорите від імені дона Карлоса? — нарешті спитав він.
— Так. Від його імені, — без вагань голосно відповів лікар і пошепки додав, так що Ностромо не дочув. — Зараз він мусить зголоситися. Мусить.