— Sí, viejo. Це я. Почекай.
Забарикадувавши двері й обережно зачинивши віконниці, Ностромо намацав на полиці свічку і запалив її.
Старий Віола підхопився. Вдивився в темряву, орієнтуючись на звуки, які видавав Ностромо. Коли світло свічки вихопило старого з пітьми, він стояв уже ні на що не спираючись, начебто самої присутності цього чоловіка, вірного, відважного, непощербного, достеменно такого, яким міг би стати його, син Джорджо, було досить для того, аби підтримати його занепалі сили.
Старий простягнув руку, в якій тримав обгорілу вже по обідку люльку з вересового кореня, і замружився від світла, нахмуривши кущуваті брови.
— Ти повернувся, — непевно, але з гідністю промовив він. — А! Дуже добре! Я…
Він не договорив. Ностромо, спершись на стіл і згорнувши руки на грудях, йому кивнув.
— Ти думав, що я втопився? Ні! Найкращий пес багатіїв, аристократів, цих достойних людей, які можуть лише розбалакувати і зраджувати народ, ще не вмер.
Ґарібальдіно не ворушився — ніби впивався звуками знайомого голосу. Зрештою його голова трохи поворухнулась, буцімто на знак схвалення, але Ностромо здогадався, що старий не розуміє жодного його слова. Нема кому його зрозуміти, нема кому щиро розповісти про долю Деку, його власну, довірити таємницю срібла. Той лікар — ворог простих людей, спокусник…
Масивна постать старого Джорджо затряслася з голови до п’ят — він намагався опанувати свої почуття, що охопили його, коли побачив цього чоловіка, що так тісно увійшов у його родинне життя, наче був йому дорослим сином.
— Вона вірила, що ти повернешся, — урочисто промовив старий.
Ностромо звів голову.
— Вона була мудра жінка. Як же я міг не повернутися?..
І подумки закінчив: «Адже вона напророчила мені злидні, незгоди й голодну смерть». Ці гнівні слова, що скидались на крик душі, позбавленої змоги упокоїтись у Бозі, Тереза вимовила за таких обставин, що в Ностромо розворушилися ті темні забобони щодо особистої долі, від яких рідко бувають вільні навіть найбільші генії серед шукачів пригод та людей дії. Ці слова могутнім прокляттям тяжіли над його душею. Як же страшно вона його прокляла! Він так рано лишився сиротою, що не пригадував жодної іншої жінки, яку б називав матір’ю. Віднині не буде жодного починання, в якому він не зазнає поразки. Заклинання вже діє. Тепер сама смерть його цуратиметься… Він різко гукнув:
— Ну ж бо, viejo! Дай мені поїсти. Я голодний! Sangre de Dios! Від порожнечі в череві мені голова крутиться!
Знову опустивши підборіддя на розхристані груди над згорнутими руками, босий, він спідлоба похмуро спостерігав за рухами старого Віоли, який розшукував по сервантах харчі, і справді скидався на проклятого — знищений і безталанний капатас.
Старий Віола вийшов з темного кутка і мовчки висипав із пригорщі на стіл кілька черствих окрайців хліба та пів сирої цибулини.
Поки капатас поїдав цей жебрацький харч, з отупілою ненаситністю хапаючи зі столу шматок за шматком, Ґарібальдіно відійшов і, присівши навпочіпки в кутку, вточив до глиняного кухля червоного вина з оплетеної лозою сулії. Звичним жестом, як завжди, коли обслуговував пожильців у їдальні, встромив собі в зуби люльку, аби мати вільні руки.
Капатас жадібно вихилив вино. Легкий рум’янець відтінив бронзову засмагу на його щоках. Віола, стоячи перед ним, повернув масивну сиву голову до сходів, вийняв з рота порожню люльку і повільно проказав:
— Коли тут унизу прогримів постріл, який убив її, я в тому певен, — от так, ніби куля пробила її змучене серце, — вона кликала тебе, аби ти врятував дітей. Тебе, Джан’ Баттісто.
Капатас підняв очі.
— Це правда, падроне? Аби врятував дітей? Вони з англійською сеньйорою, своєю багатою благодійницею. Та що там, старий, чоловіче з народу! З твоєю благодійницею…
— Я старий, — пробурмотів Джорджо Віола. — Коли Ґарібальді лежав поранений у в’язниці, одній англійці дозволили принести йому постіль. Йому, найвидатнішому мужеві всіх часів. Але теж чоловікові з народу — морякові. А я можу дозволити іншій англійці подбати про дах над моєю головою. Sí… Я старий. Можу їй це дозволити. Часом життя триває надто довго.