— А сама вона може невдовзі втратити дах над головою, якщо я не… Що ти кажеш? То я повинен подбати про дах над її головою? Повинен постаратися врятувати всіх «бланко» разом з нею?
— Ти мусиш це зробити, — твердо відказав старий Віола. — Мусиш це зробити, як зробив би це мій син…
— Твій син, viejo?.. Твого сина ні з ким не зрівняти. Ха, мушу спробувати… А що як це пов’язано з прокляттям, така собі приманка?.. Отож, вона кликала мене, аби я врятував… А далі що?
— Вона більше нічого не сказала. — На згадку про той вічний спокій, що зійшов на вкриту простирадлами постать, розпростерту на ліжку нагорі, героїчний соратник Ґарібальді відвернувся і підніс руку до своїх волохатих брів. — Не встиг я схопити її за руки, як вона вмерла, — жалібно, затинаючись промовив він.
Капатас вперся очима в темний простінок сходів, і перед його зором пропливла Велика Ісабела — мов химерний корабель, який потрапив у біду і на борту якого — одинока людська душа і безмірне багатство… І тут годі щось вдіяти. Йому залишається тільки тримати язик за зубами, бо довіритись нема кому. Мабуть, скарб пропаде — хіба що Деку… І на цьому думки Ностромо урвались. Він усвідомив, що й уявити не може, як поведеться Деку.
Старий Віола не ворушився. А капатас, стоячи нерухомо, опустив свої довгі оксамитові вії, які надавали верхній частині його суворого чорновусого обличчя виразу жіночної щиросердності. Надовго запала мовчанка.
— Упокой, Господи, її душу! — похмуро пробурмотів він.
Уранці наступного дня все було спокійно, хіба що з півночі, з боку Лос-Атос, чулася приглушена стрілянина. Капітан Мітчелл стривожено прислухáвся до цих звуків, стоячи на балконі. Його фраза «У моєму складному становищі — а я був тоді єдиним консульським представником у порту, сер, — усе, геть усе було приводом для тривоги» більш-менш шаблонно в’язалася з висловом про «історичні події», який за наступні кілька років не раз прислужився капітанові під час візитів визначних іноземців до Сулако. Далі йшла згадка про честь і нейтралітет прапора, що їх так складно було зберегти в його, капітановому, становищі — «просто в гущі цих подій, між беззаконнями отого пірата, лиходія Сотільйо, та впорядкованішою, проте навряд чи менш жорстокою тиранією його світлості дона Педро Монтеро». Капітан Мітчелл був не така людина, щоб дуже вже вдаватись у подробиці про якісь там небезпеки. Але він підкреслював, що то був незабутній день. Надвечір того дня він зустрів «отого мого бідолашного підручного — Ностромо. Моряка, якого я відкопав і, можу сказати, зробив, сер. Людину, яка уславилася виправою до Кайти, сер. Історична подія, сер!»
Шанованому в ОПСК капітанові Мітчеллу було дозволено за давню і вірну службу дотягти спокійно та гідно до кінця терміну своєї працездатності на чолі величезного підрозділу. Розростання компанії з її юрмами клерків, міською конторою, старою конторою в гавані, поділом на підрозділи — пасажирський, вантажний, баркасну службу і т. д. — забезпечило капітанові більшу свободу за останні роки, які він прожив у відродженому Сулако, столиці Західної Республіки. Люблений серед місцевих мешканців за добрий гумор та церемонні манери, гоноровий і водночас простий, відомий довгі роки як «друг нашої країни», він почувався у місті визначною персоною. Рано-вранці зазвичай приходив на ринок, коли велетенська тінь Іґероти ще лежала на прилавках з купами барвистих фруктів та квітів, легко залагоджував поточні справи, був бажаним гостем у найкращих домах, його вітали дами на Аламеді, перед ним були відчинені двері всіх клубів, а «каси» Ґулдів — і поготів, він провадив привілейоване життя старого парубка і франта з великим комфортом та урочистістю. Але в ті дні, коли мав прийти поштовий пароплав, він рано-вранці вже був біля контори компанії в гавані на своїй шлюпці з завзятою командою в біло-блакитній формі, готовою відчалити й зустріти судно, щойно його ніс покажеться між мисами при вході у гавань.
І сáме до портової контори він вів того чи іншого привілейованого пасажира, якого зустрів був власною шлюпкою, і запрошував на хвильку присісти, поки він підпише деякі документи. І капітан Мітчелл, і собі всівшись за свій стіл, далі гостинно говорив:
— Якщо ви хочете побачити все за один день, то часу не так уже й багато. Ми завітаємо на ланч до клубу Amarilla — хоча я, знаєте, належу ще й до англо-американського клубу гірничих інженерів та бізнесовців, — а також до Mirliflores[220], нового клубу — там і англійці, і французи, й італійці, кого тільки немає, — переважно жваві молоді люди, які схотіли зробити комплімент старому резидентові, сер. Але ми підемо на ланч до Amarilla. Припускаю, це вас зацікавить. Щось таке типово місцеве. Представники перших родин. До цього клубу належить сам президент Західної Республіки, сер. На патіо — славний старий єпископ зі зламаним носом. Гадаю, шедевральна скульптура. Кавальєре Паррочетті — ви ж знаєте Паррочетті, славетного італійського скульптора? — працював тут два роки — був дуже високої думки про нашого старого єпископа… Ну ось! Тепер я весь до ваших послуг.