Гордий своїм досвідом, перейнятий почуттям історичної важливості людей, подій та будівель, він просторікував, сиплючи уривчастими фразами й легко помахуючи короткою товстою рукою, аби привілейований бранець нічого не міг «випустити з уваги».
— Як бачите, будується багато будинків. Перед Відокремленням це була рівнина, покрита вигорілою травою й повита хмарами куряви, з дорóгою до пристані, якою їздили запряжені волами вози. Та й усе. Ось Портові ворота. Мальовничо, хіба ні? Раніше тут місто й закінчувалося. Зараз ми в’їжджаємо на Calle de la Constitutión. Зверніть увагу на старовинні іспанські будинки. Велична гідність. Га? Припускаю, за часів віцекоролів сáме так усе й було, крім бруківки. Тепер вона дерев’яна. Отам Національний банк Сулако зі сторожовими будками обабіч брами. З цього боку — «каса» Авельяносів із зачиненими віконницями на першому поверсі. Тут живе чудесна жінка — панна Авельянос — прекрасна Антонія. Ну й характер, сер! Історична жінка! Навпроти — «каса» Ґулдів. Шляхетна брама. Так, Ґулдів, яким належить та сама Ґулдова концесія, яку тепер знає увесь світ. Я володію сімнадцятьма 1000-доларовими акціями Об’єднаних копалень Сан-Томе. Це всі мої скромні заощадження за ціле життя, сер, і цього буде досить, щоб забезпечити мені комфорт до кінця моїх днів, коли я вийду на пенсію і повернуся на батьківщину. Розумієте, я пристав до спілки на вигідних умовах. Дон Карлос — мій великий друг. Сімнадцять акцій — це ж непоганий капіталець, аби і в спадок лишити. Я маю племінницю, заміжню за священником — людиною вельми достойною, він має маленьку парафію в Сассексі, дітей у них купа. Сам я ніколи не був жонатий. Моряк має дотримуватися самозречення. Стоячи під цією самою брамою, сер, з кількома молодими інженерами, готовими захищати цей дім, де ми зустріли так багато доброти й гостинності, я побачив першу й останню атаку вершників Педріто на війська Барріоса, який саме захопив Портові ворота. Кавалерія не витримала вогню з нових гвинтівок, які доправив той бідолашний Деку. Стрілянина була кровопролитна. За мить вулицю загатили незліченні трупи людей та коней. Більше наступу не було.
І так капітан Мітчелл розбалакував цілісінький день, звертаючись до своєї більш-менш добровільної жертви.
— Пласа. Як на мене, вона чудова. Удвічі більша за Трафальґарську площу.
Стоячи в самому центрі площі у сліпучому сонячному світлі, він показував на будівлі:
— Інтенденсія, нині — Президентський палац, Кабільдо, де засідає нижня палата парламенту. Бачите нові будинки по той бік Пласи? Фірма Ансані, великий універсальний магазин, щось на кшталт кооперацій у нас на батьківщині. Старого Ансані вбили національні гвардійці перед його сейфом. За цей самий злочин депутат Ґамачо, який командував гвардійцями, кровожерна дика тварюка, був публічно страчений через задушення ґарротою за вироком воєнного суду, очолюваного Барріосом. Племінники Ансані перетворили дядькову справу на фірму. Увесь той бік Пласи згорів, раніше попереду стояла колонада. Жахлива пожежа, і при її відблисках я бачив, як бій стих, llaneros повтікали, гвардійці склали зброю, а гірники з Сан-Томе, усі — індіанці з Сьєрри, лавою ринули мимо під звуки флейт і мідних тарілок, з розмаяними зеленими прапорами, — шалена маса людей у білих пончо та зелених капелюхах, піших, на мулах, на віслюках. Таке видовище, сер, буває раз у житті. Гірники, сер, перейшли місто на чолі з доном Пепе, який їхав верхи на своєму вороному коні, і навіть їхні дружини верхи на burros у хвості колони викрикували підбадьорливі вигуки, сер, і били в бубни. Пригадую, на плечі в однієї з цих жінок сидів зелений папуга, так недвижно, наче закам’янів. Гірники щойно врятували життя своєму сеньйорові адміністрадóру, бо, хоч Барріос і віддав наказ негайно, прямо вночі йти в наступ, але він би спізнився. Педріто Монтеро вже звелів був вести дона Карлоса на розстріл — точнісінько як розстріляли багато років тому його дядька, — і якби це сталося, то, як потім сказав Барріос, «Сулако було б не варте того, щоб його захищати». Сулако без концесії — ніщо, а гору Сан-Томе нашпигували тоннами й тоннами динаміту з налаштованими детонаторами, і старий священник, отець Роман, був напоготові, аби підірвати копальню при першій же звістці про поразку. Дон Карлос вирішив каменя на камені від неї не лишити, та й відповідних виконавців мав.