Він приготувався повісити доктора Моніґема (якого тримав на борту) на вантажному крані за кормою, аж тут на всю пару надійшов перший із транспортів Барріоса, одне з суден нашої компанії, став бортом до борту пароплава Сотільйо і без жодних попереджень відкрив шквальний вогонь зі стрілецької зброї. Це була абсолютна несподіванка, сер. Попервах люди Сотільйо були такі приголомшені, що не додумалися вскочити у трюм. Падали направо й наліво, мов кеглі. Це ще чудо, що Моніґема, який стояв на кормовому люку з мотузкою на шиї, не подірявили на решето. Потім він розповідав мені, що вже поставив був на собі хрест і без угаву репетував на все горло: «Підніміть білий прапор! Підніміть білий прапор!» Зненацька старий майор з есмеральдійського полку, який стояв поруч, видобув шаблю з криком: «Помри, віроломний зраднику!», — і щойно прохромив нею Сотільйо, як і сам упав з простреленою головою.
Капітан Мітчелл на хвильку примовкав.
— Їй-богу, сер! Я можу годинами плести язиком. Але нам час вирушати до Рінкона. Не годиться так: побувати в Сулако і не побачити вогнів копальні Сан-Томе, коли вся гора палахтить над темним Кампо, мов освітлений палац. Такі екскурсії увійшли в моду… Але дозвольте розповісти вам один маленький анекдот, сер, просто для наочності. Тижнів через два чи більше, коли Барріос, проголошений генералісимусом, погнав Педріто на південь, коли Тимчасова хунта на чолі з доном Хусте Лопесом оприлюднила нову конституцію, а наш дон Карлос Ґулд пакував валізи перед поїздкою до Сан-Франциско і Вашингтона (Сполучені Штати, сер, були перша велика держава, яка визнала Західну Республіку), — тижнів через два, кажу, коли ми вже почали відчувати, що наші голови міцно тримаються на наших в’язах, якщо можна так висловитись, отоді один значний чоловік, який перевозив на наших суднах великі вантажі, прийшов до мене у справах, та й каже навпростець: «Питаю, капітане Мітчелле, чи той ваш хлоп (він мав на увазі Ностромо) і досі за капатаса ваших карґадорів?» — «А в чому річ?» — цікавлюсь я. — «А в тому, що коли так, то я й не проти, просто я відправляю й одержую вашими кораблями чимало вантажу і кілька днів тому помітив, як він тинявся по верфі, а оце зараз він зупинив мене, наче відморожений, ну але байдуже, і попросив сигару. А ви ж знаєте, що мої сигари — щось особливе і діставати їх не так просто, як усе інше». — «Сподіваюся, ви проявили великодушність», — дуже м’яко поцікавився я. — «Еге ж. Але це чортзна-що. Хлоп вічно канючить покурити». Сер, я відвів очі, а тоді спитав: «Ви ж сиділи у в’язниці при Кабільдо?» — «Ви добре знаєте, що сидів, ще й у кайданах», — відповідає він. — «І вам присудили п’ятнадцять тисяч доларів штрафу?» — Він почервонів, сер, бо ходили чутки, що він зомлів від страху, коли його прийшли арештовувати, а тоді так плазував перед Фуентесом, що посміювались навіть policianos[223], які приволокли його за чуба. «Та так, — каже він якось знічено. — А що?» — «Та нічого. Ви тоді зазнали неабияких збитків, — відказую я, — хоч і зберегли собі життя… То чим же я можу вам служити?» — Він навіть не зрозумів, до чого я хилив. Зовсім не зрозумів. Ось який непевний цей світ, сер.